— Натомилася бандура…
— І все ж таки…
— І Земля втомилася, — вперто повторив кобзар. — А вже якщо наша матінка втомилася, то не жди добра…
І він заспівав мені новостворену пісню-сюїту «Спить натомлена Земля». В ній чувся біль, смуток, глибока тривога за долю не лише рідного краю, людей, а й усієї планети. Пізніше я збагнув, що зустрів правдивого «реліктового» кобзаря, котрий чутливо реагує на стан Вітчизни, є ніби її вічнорезонуючим камертоном.
Що відбувалося зі співцем далі, я не знав, бо доля закинула мене в такі краї, де, як жартували наші мудрі предки, жаба цицьки дає. Кілька літ я мав справу з тою жабою, а коли повернувся, то застав Василя Литвина цілком в іншому настрої, вигляді, стані. З бандури ніби якісь вітри здули пилюку, й інструмент у руках співця дзвенів, гримів, жебонів, променився, усміхався, погрожував, застерігав. І сам він змінився, перевтілився з дядькуватого козарлюги у правдавнього бояна-рапсода: довгі сиві кучері до плеча, вуса, борода. Здавалося, що хтось прадавній і мудрий знайшов його в океані віків і пробудив до нової й термінової дії. І все довкола змінилося. До співця приходили школярі, прилучалися до гри на бандурі, його власна дітвора (ціла купа хлоп’ят і дівчаток) співали й грали на сопілках, палили язичницькі вогнища і стрибали понад ними, складали пісні й присвячували їх Сонцю, Зіркам, Місяцеві, Землі. Я відчув: кобзар став предтечею грядущого циклу оновлення.
І ясно стало, що в житті України, в житті усього світу настає вирішальна пора, котра має змінити долю Планети і кожної людини. Струни нагадували про щось таке таємниче, забуте, втрачене, яке здавалося навіки загубленим і виглумленим…
То воскресали в серці сучасників прадавні веди, що тисячоліття тому були з коренем вирвані із свідомості русинів. То сама Земля нагадувала сучасникам про небезпеку виродження і деградації, про загрозу катастрофи для всього сущого, про потребу берегти найвищу цінність життя — квітку, краплю води, пісню, матір, вітчизну, планетарну колиску…
Ніщо не обминало камертон серця Василевого: ні гроза, ні вибухи ядерних бомб. ні засмічення вод, ні, тим більше, замовкання пісенного потоку у просторі українському. Він бив на сполох!
Розмаїтість і обшир імпровізацій доводить, що кобзар має дотик до втаємничених глибин природи, як це завжди велося у його преславних попередників. Я був зворушений і обнадієний: невже воскресає «козак Мамай», невже ворушиться в розореній могилі похований характерник, який, жартуючи, заховався колись там від прискіпливих недругів і чекає урочої пори?
І я запитав його:
— Василю! То як же бандура — вже відпочила?
— Від грози втома зникає, — сказав кобзар. — Під грозою не сплять. Я почув громовиці і сказав сам собі: «Василю, це вже не жарти! Виходь на поле герцю!»
— І ви вірите в перемогу над сном віків, над знемогою душ, над зневірою сердець?
— Кобзар не думає про те, як не думає дощ, чи слід ось тут або там пролитися цілющим потоком. Кобзар співає, сподіваючись, що є серце, спрагле правди й краси…
— Що можуть зробити кобзарі нині, в нашу химерну пору, зіткану з протиріч, сумнівів, заперечень, деградації?
— Дуже багато. Співці мають захистити пісню, бо коли остаточно вмре вона- тоді марні зусилля політиків і вчених: майбуття у Землі не буде! Кобзарі спроможні викликати біль у закрижанілих серцях багатьох сучасників, бо ж без болю не народиться відповідальність, а без відповідальності жодного прийдешнього не побудувати! Нинішні війни у сфері духу буйніші, ніж війни козацького минулого. Тепер крицеві шаблі ні до чого! Ось послухайте…