– Знаєш, що я тобі скажу… Мудак ти – ось ти хто… Я б на її місці у твій бік не глянув…
Я відчувала потилицею, як шурхотять по гальці, віддаляючись, босі ноги… Хотіла спинити, подякувати, заглянути йому у вічі і не відпустити ніколи… Байдуже, чи він і справді рятувальник, а чи один із «нових українських», котрі літають занизько над нудіками задля власної розваги… Він, наче прочитавши думки, спинився за крок від мене… Нахилився, ніби хотів ще раз пересвідчитись у тім, що постраждала поволі приходить до тями:
– Гарна…
ВОРОЖКА
– І що тебе привело сюди, красуне? – перед Тонею стояла жінка невизначеного віку, розпелехана, з набряклими повіками й дотліваючою цигаркою у пожовклих від тютюну пальцях. На її ногах були старі діряві капці, а непомірно відверте декольте цвітастого халату оголювало величезну відразливу волохату родимку ледь не на пів-бюсту.
Тоня стояла наче вкопана. Приятелька Любка попереджала: «Нічому не дивуйся. Люди, які мають зв’язок з потойбічним світом, виглядають дивакувато, вони інакші. Але нічого й не розповідай, вона сама тобі все розповість: і чи Сашка тебе справді любить, і коли поберетесь, і скільки діточок матимете, і чи грошики у кишені водитимуться… Вся твоя доля у її картах лежить… Недаремно вона – ПРОВИДИЦЯ!!!»
Тонька щоправда пручалася, бо ще бабця-небіжчиця попереджала: «Ніколи, дитино, не спокушайся заглянути в майбутнє… То є великий гріх… А як з’являтимуться сумніви чи незрозуміле сум’яття на серці, піди краще до церви та й помолися – все, як рукою, зніме…»
Але ж ота Любка-пронира й мертвого вмовить. «Піди та піди, – каже, – відразу дізнаєшся, хто чим дихає… Забудь старечі забобони… Сьогодні вся політика й економіка на пророцтві лишень і тримається… Усі бізнесмени, депутати й інші сильні світу цього пальцем не ворухнуть, поки не отримають благословення ясновидців…»
– Але ж я не депутат і не бізнесмен, – заперечувала Тоня, – навіщо мені це?.. Те, що мені треба знати, я й так знаю… І те, що Сашка мене любить, і те, що поберемось, як отримаємо дипломи, а діточки… То вже як Бог дасть… Тут жодне втручання не має сенсу…
– Дурна ти зовсім, Тонь, – переконувала Любка. – Це тобі здається, що все добре, а насправді може й ні… Бодай з цікавості піди… Он, Анька з паралельного потоку була… Не встигла поріг переступити, як та їй: «Бережи дитинку у своїй утробі…» Та очі вирячила – навіть не підозрювала, що від Костика залетіла… Та й дізнатися про це звичним медичним шляхом було неможливо – надто термін малий був… А ти кажеш – байки…
Тоня стояла в захаращеному мотлохом коридорі, затамувавши подих… А що, як вже з порогу почує щось вбивче? Але замість пророцтва неохайна жінка невимушено сказала:
– Заходь. Черевики не знімай – не прибрано.
Попіл з її цигарки сипався просто на підлогу, й, відімкнувши двері смердючого туалету, вона викинула недопалок в унітаз і гучно спустила воду.
– Сідай, – наказ пролунав, наче постріл. І допоки Тоня, присівши на краєчок розхитаного дзиґлика, ошелешено озиралася в кухні, де у цілковитому безладді тхнули цвіллю немиті баняки, провидиця відлучилась за кольорову бамбукову фіранку, яка гучно брязкала ще довго по тому, як крізь неї просоталось огрядне тіло. Повернулась із товстелезною колодою карт – незвичних, довгастих, зроблених з цупкого картону, аби не стиралися впродовж тривалого вжитку.
– На що кинемо? – провидиця вправно, зі знанням справи тусувала колоду, перекидаючи з руки в руку. Тоня не могла відвести очей від пекельних малюнків, що вигулькували з внутрішнього боку карт і нагадували картини страшного суду.
– Що? – перепитала.
– На що карту кинемо? На здоров’я, на роботу, на гроші, на кохання?.. На щось одне можна…
Зі здоров’ям у Тоні було все гаразд, про роботу говорити було зарано, навчаючись на другому курсі, до грошей особливої жаги не мала. Отже, залишалося останнє. І недовго провагавшись, відповіла:
– На кохання.
– Збий, – ворожка простягнула до неї перевернуту зовнішнім боком колоду.
– Що? – не зрозуміла знову.
– Збий, кажу… Зсунь карти… Перший раз, чи що?
– Так, вперше, – Тоня обережно, наче боячись обпектися, одним пальчиком підштовхнула карти, розділивши колоду навпіл.
Відклавши половину карт, ворожка вправно розкладала на засмальцьованій цераті ті, що залишилися у неї в руках. Тоня вдивлялася у складні, незрозумілі їй конфігурації і намагалася вгледіти у них свою долю. Їй починало ставати цікаво.
– Значить так, дівонько… У голові твоїй два принци – чорнявий та білявий… І ти не знаєш, кому віддати перевагу. Білявий дуже любить тебе, він добрий і покладистий, але щось заважає тобі підпустити його надто близько… Може, відстань, яка вас роз’єднує…
Тоня розгубилася… З чорнявим все зрозуміло… Пригадала Сашкові цупкі чорні, як смола, кучері, які вона так любила перебирати пальчиками, коли той ледь не вмлівав від її ласки… А хто ж тоді білявий? Нісенітниця… Чи може йдеться про Руслана, її давнє шкільне захоплення?.. Той і справді був безмежно закоханий у неї… Навіть якось клялися одне одному про «любов – до гробу…» Та коли ж це було?!! По закінченню школи Руслан поїхав у Росію – там у нього бабуся, й вступив до якогось престижного технічного ВИШу, а вона залишилася у провінційній дірі… Часом переписувались в «Однокласниках», та не знали навіть, коли буде змога побачитись… Але стривай… Звідки ця дивна жінка може знати, що на заваді стала відстань?! Тоня не видала здивування. Хоч мурашки й закопошилися по шкірі… Врешті-решт, Руслан наразі мало її турбує… Вже два роки, чи не з першого дня, як сіла на студентську лавицю, вони з Сашком нерозлучні… Їх так і називають на курсі – «солодка парочка»… Давно перезнайомились з батьками, Сашко приходить до неї, наче до себе додому, та й взагалі… У них все вирішено… Обидві батьківські сторони не проти, та й вони самі дня не можуть проіснувати одне без одного…
Ворожка, начебто не помітивши Тониного сум’яття, байдуже продовжувала далі:
– А от чорнявий… З ним складніше… Тут ситуація непроста…
Тоня напружилась: в чому може полягати складність ситуації? Адже у їхніх тривалих стосунках, здавалось би, давно розставлені крапки… Тепер Тоня стурбовано ловила кожне слово, начебто саме тут, на брудній прокуреній кухні, вирішується вся її доля…
– На заваді тобі стоять дві жінки: одна – чорна, друга – біла… Чорна, старша, має неабиякий вплив на твого принца та ще й кровні стосунки…
– Ой, леле, – сполотніла Тоня, – це ж мабуть його мама…
Сашкові від неї дісталося у спадщину розкішне хвилясте темне волосся, яким обидва пишаються… Весела, привітна, зустрічала Тоню, мов рідну дитину… Сашко її обожнював і любив жартувати: «…Може, зі мною тобі, Тонь, не поталанило, зате зі свекрухою – напевно…» То як же так?!! Чому ж на заваді?!! Несподівано пересохло у горлі. Тоня ковтнула слину. Мовчала й слухала… Любка наказувала нічого не запитувати й емоцій не видавати.
– Біла дама – молода й приваблива… Вона давно поклала око на твого принца і відступати не збирається, – ворожка викладала карту за картою, які здавалися Тоні цеглинами, що замуровують намертво всі підвалини її особистого щастя. – Вона є настирною й рішучою, хоч доволі глупа… Тому боятися треба не її, а тієї старшої, чорної, на котру біла покладає всі надії…
Ага… Отже, Сашкова мама виступає сутенером між ними. Страшні здогади ледь не довели Тоню до непритомності. Сашкова мама прикидається такою привітною, лагідною… Як там вона казала: «…Я безмежно щаслива, коли бачу, що мій син знайшов свою половинку…» Лицемірка… Брехуха… Підступна гадина… Ноги моєї більше там не буде…
– …Біла має незаперечний козир – вона із заможної родини. Ось… Дивися… Навколо неї – всюди гроші… І безперечно, якщо твій принц зупинить свій вибір на ній, то житиме, наче кіт у сметані… Він про це знає і вагається, не може визначитись… Чорна дама на нього впливає не на твою користь… Він знайде там добробут, але щастя йому в тому домі не буде ніколи, бо його очі завжди повернуті до тебе…