ТРОХИ НЕ ЗА СВЯТИМ ПИСЬМОМ
— Де валандався три роки? — спитав похмуро доктор Теофіл Левицький після того, як мовчки обняв сина, обмацав руки, плечі (чи цілий?), трохи розчулився, але швидко опанував себе й прибрав звичного авторитарного кшталту.
— У світах, тату, у світах, — весело відповідав Дмитро, досягаючи з валізи дещо з їства: м'ясні консерви, мішечок із кавовими зернятами, цигарки, шоколад, пляшку французького коньяку і дві пляшки улюбленого батькового червоного вина. Старий суворо подивився на все добро.
— Якщо все це від тамтого лайдака Адольфа, то можеш назад пакувати, — процідив крізь зуби.
— Тату, як можете таке казати про великого фірера? — скипів Дмитро, — це ж…
— Байстрюк, — обірвав його старий.
— Тату!
— Що, тату? Блудний син, знайшов собі цимборика — бастарда австрійського, думаєш, тільця вгодованого тобі заріжу, бо син мій був пропав — і знайшовся? А він з Адольфом по Европі гуляв.
— Тату, ви можете не шанувати пана Адольфа, але на харчі не грішіть! Це продзабезпечення старшини Українського війська.
Старий усе ще похмуро дивився на сина, але погляд його потеплів, коли роздивився відзнаки на уніформі: тризуби на ґудзиках та українські урядові нагороди: на шиї Гетьманський Хрест першого ступеня — нагорода, яку неважко побачити в старшини будь-якого роду військ, побував на фронті; так само, як не рідкість Козацький Хрест на грудях шеренгових і підстаршин чи Княжий Хрест на мундирах генеральної старшини. Але ще на Дмитрових грудях блищало диво рідкісне із рідкісних — нагорода, яку мають раховані відчайдухи і яку дають за виконання виїмково важких завдань — на чорно-червоній стрічці висів знак особливої звитяги — срібна восьмигранна медаль «Ніч Залізняка».
— Багато людської крови пролив за цю шпильку? — спитав старий пацифіст молодого мілітариста.
— Тату, — вже спокійно відповів Дмитро, наповнюючи келишки коньяком, — людей не вбивав, ворогів — знищував.
— А хто твої вороги, хлопче?
— Вороги України, тату.
— А німці, виходить, приятелі?
— Німці, тату, допомогли Україні позбутись большевиків, а нам тут — румунів. І поляків у Галичині вже нема.
— А ціна, синку, ціна тобі не сниться ночами?
— Наші страждання, тату, віками не снились нікому — ні полякам, ні москалям, ні цивілізованим англо-французам. Настав наш час! Україна буде Імперією Трьох Морів!
— Яких ще морів, двієчнику з географії?
— Чи майбутня Україна домінуватиме в Чорному морі, тату?
— Буде, це її історичне право.
— А Білорусь попроситься під нашу руку, коли кацапи почнуть насідати?
— Очевидно, попроситься.
— А Балтія, зосібна Литва, чи не захочуть бути в зоні державних інтересів України?
— З якого б це дива?
— Біда змусить!
— А, тоді так, попросяться, — доктор Теофіл нарешті вперше, відколи зустрівся з сином, посміхнувся.
— А якщо балтійці попросяться, то чи ми їм відмовимо?
— Та де там.
— А тепер, тату, рахуйте моря.
— Чорне — раз, Балтійське — два, третього не дораховуюсь.
— Рахуймо далі, тату. Москалів розбито?
— Розбито, але все одно якась Росія буде.
— Буде. Чому б їй не бути, але чи захоче бути у складі цієї Росії Кубань?
— Не може вона цього хотіти!