— Крім нашого спасителя, — втрутився дотепний одесит.
— Так, отця нашого Йосипа мусимо берегти, як на маневрах фельдфебеля, — сказав Дмитро. — Рушили. Думенко — вперед!
Одесит, як майже доскональний знавець російської мови, у формі старшого майора ґосбєзопасности пішов першим, за ним у колоні по двоє решта. Дмитро йшов другим у формі старшого сержанта НКВД СССР. З ліска вийшли на дорогу, яка за вивченою в штабі мапою вела до входу в бункер. Сірий бетонний паркан, залізні ворота.
— Стой, кто ідьот! Пароль? — закричав енкаведист із воротарської будки.
— Спєциальний взвод товаріща Сталіна, — крикнув «старший майор» Думенко і зняв чеку з ребристої ґранати. — Пароль «Волґа-Волґа»!
— Мать родная, — сказав енкаведист із будки. — Проходітє. Він відчинив залізні ворота. «Перша фортуна», — подумав Дмитро. І тут почалась шалена стрілянина з боку вірогідного аеродрому. «Остап», — ще раз подумав Дмитро. Більше нічого такого не думав. Заревла сирена, в дворі зчинився переполох, нервово перехрещувались смуги прожекторного світла.
— Бігом у бункер! — крикнув Дмитро. Назустріч їм із бетонної ніші, де був вхід у бункер, вибіг підполковник НКВД, за ним десяток офіцерів з автоматами.
— Дівєрсія! — крикнув їм Думенко. — Ми — на усілєніє охрани товаріща Сталіна.
— По чьєму пріказу? — верескнув підполковник.
— По лічному пріказу товаріща Сталіна, — гаркнув Думенко. — Вражескіє парашутісти захватілі казарми, ідьот жестокая резня. Товаріщ Сталін визвал нас із сєкрєтного рєзєрва. Што дєлать, товаріщ подполковнік? — придурювався далі «старший майор» Думенко.
— Да что хотітє, блядь, у мєня син в казармє!
Офіцери-енкаведисти розбіглись. Українські диверсанти ввірвалися в бункер. Ліфтом опустилися вниз. Капітан-енкаведист, підтримуваний люфами парабелумів попід ребра, охоче показував дорогу. По коридору пристрелили кількох озброєних офіцерів. У кабінет товаріща Сталіна першим увірвався не хорунжий Левицький і не «старший майор» Думенко, а вістун Сенчук Микола, хлопець з галицького села, який слова не знав по-російському і навіть не вмів скомандувати генеральному секретареві ЦК ВКП(б) і голові ради міністрів СССР тов. Сталіну Й.В., аби той підняв догори руки.
Дмитро підскочив до Сталіна і одягнув на його дуже білі руки новенькі кайдани італійського виробництва.
— Думенко, кажи йому на чістєйшєм руском язикє, хай дасть команду всім своїм башибузукам не стріляти, ми полетимо у захоплюючу повітряну мандрівку. Кажи, хай телефонує своїм «кольцам защіти», аби пропустили літак, мовляв сам буде летіти.
Думенко довго говорив Сталіну, який перебував у стані повної прострації, — нічого не розумів.
— Марна справа, — сказав вістун Сенчук, — він без пам'яти.
— Та я уб'ю його! — верескнув Дмитро і з розмаху впхав у рот Сталіна люфу парабелума, при цьому вибив йому передні зуби і розбив до крови губи.
Сталін прийшов до тями. Він зняв телефонну рурку і сказав тихо: — Генерала Судоплатова! Срочно! Слушайтє мєня вніматєльно…
До аеродрому йшли наїжачені люфами, як величезний їжак, всередині, підпертий порабелумами з усіх боків, ішов п'яний — Дмитро дозволив йому випити дві склянки коньяку, змішаного з грузинським вином, — Сталін.
Остап з бійцями чекав біля чотиримоторного «Ту-95».
ТВІР УЧНЯ 7-го КЛАСУ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ГІМНАЗІЇ №58 23 ВЕРЕСНЯ 1995-го
Тема: Патос українського патрійотизму в романі В. Кожелянка «Дефіляда в Москві»
В історичному романі «Дефіляда в Москві» письменник зображує події Другої світової війни, а саме: перший етап, коли звитяжне Українське військо вступило в епохальну битву, рівну за масштабами Галактичній Апокаліпсисі чи Армагеддону Наших Днів, зі сатанинською Імперією зла, втіленням Царства Антихриста на землі під абревіатурою «СССР».
Поки перші аліянти України Німеччина, Італія etc зі злочинною недбалістю вичікували обрушити увесь огром Антисталінської коаліції на кубло комуністів, Українська Держава сама з арійською мужністю прийняла на себе віроломний удар російського комунізму. Молода Українська Держава, зібравши під синьо-жовті знамена Свободи, червоно-чорні прапори Нації та малинові стяги Звитяги своїх найкращих синів і дочок, встромила трепетовий кілок у серце комуністичного вурдалаки.
Звичайно, союзники, як, от Німеччина, Італія etc – згодом вступили у війну на боці України, але вже тоді, коли хребет комуністичного звіра було зламано.
У романі пана Кожелянка зображено українських воїнів, які, не шкодуючи свого життя, змагаються з російським комунізмом, що поклав собі за мету обернути у своє рабство всенький світ і всі народи. Український вояк у згаданому романі — це носій усіх чеснот, притаманних богообраній українській нації, як-от: мужність перед лицем смерти, зневага до ворога, пошана до неньки, любов до батьківщини, кохання і ненависть, біль і гнів, буря і натиск, хоробрість із ворогами, чесність із собою etc. Це — хорунжий Дмитро Левицький. Сильвета протаґоністи згаданого роману за своєю пластикою і рельєфністю в контексті українського патрійотизму може бути поставлена в один ряд галереї героїв української літератури, як-от: Еней, Аттила, князь Ігор, запорожець Максим Тур, гетьман Іван Мазепа, селянський генерал Максим Залізняк, подільський робін ґуд Устим Кармелюк, карпатський рейнджер Олекса Довбуш, отаман Нестор Махно, поручник січових стрільців Орест Вітович, лейтенат Черниш, «Дума про невмирущого», «Україна в огні», «Повість полум'яних літ», «Вир» etc. Можна цей список продовжувати, бо український нарід із честю виконав свій національний обов'язок і звільнив білий світ від червоної чуми, а талановиті українські письменники з великою майстерністю чесно викладали усе це на папері.