Протаґоніста роману Дмитро Левицький на початку твору з'являється нам в образі студента, який з усім вогнем своєї молодечої душі прагне звільнити свою Українську Вітчизну від боярсько-румунської окупації. Прагнення боротися за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ приводить молодого хлопця у залізні лави Організації Українських Націоналістів. Заприсяжний член ОУН Дмитро Левицький виконує найскладніші завдання Нації — перевозить нелеґальну літературу, розклеює листівки, бере участь у терористичних актах проти катів українського народу, допомагає поручникові Українського Війська у запіллі Василеві Гудюрові здійснювати експропріяцію експропріяторів на Буковині. Під час облави і нападу румунської жандармерії на конспіративну квартиру ОУН у Чернівцях наш герой виявляє не лише незламний арійський дух українського лицарства, а й потужну фізичну підготовку і за допомогою, як пише письменник, «шістцадпятикілограмових кулаків і прийомів карате» Дмитро втікає з тенет румунської жандармерії і продовжує боротьбу уже за теренами краю.
Простий український хлопець із Чернівців скрізь, хоч куди б закидала його доля і воля Проводу ОУН, змагається з російським комунізмом і світовим інтернаціоналізмом, всі свої сили складає на жертовний вівтар задля Української Нації, а коли треба, то й життя. Дмитра Левицького ми бачимо у складі батальйону японських самураїв імени сьоґуна Камікадзе, де він у однострої простого самурая з білою тясьмою, означеною червоним кружком на чолі, та з гострим мечем за пасом воює з російсько-комуністичними загарбниками поблизу Халкін-Гола та озера Гасан. Згодом ми вже бачимо нашого героя командиром чоти фінських снайперів, які винищують офіцерів червоної армії, що віроломно вторглась у суверенну і незалежну Фінляндію. Дмитро в хутряних чоботах та шапці з собачої шкіри вправно пересувається на лижвах морозяними лісами Суомі й зі своєю нерозлучною гвинтівкою Мосюка — гордістю українських зброярів з Луганська — стає справжньою Божою карою для російсько-комуністичних загарбників. У 1940 році наш герой перебуває у тоді дружній нам Німеччині, де виявляє непересічний хист контррозвідника і допомагає німецькій політичній поліції «ґештапо» викрити і знешкодити аґентурну мережу російських шпигунів, що відомі під назвою «Червона капеля». У 1941 році пан Левицький зголошується до Українського війська, яке вийшло із запілля, і стає командиром чоти диверсантів-парашутистів у корпусі військ спеціяльного призначення УВ. Автор не надто щедро описує всі подвиги, які його герой вчиняв на фронтах з ненависним супостатом, але читач стає свідком того, як герой роману разом зі своїми вірними товаришами по зброї з тяжкими боями проходить через сім пасем більшовицької охорони і бере в полон людожера Сталіна. Автор вдається до художніх засобів гіперболізації, що притаманне народним українським думам, коли описує цей подвиг свого героя. Хорунжий Левицький проходить крізь лави ворогів, як праукраїнський лицар у золотих, прегарних обладунках — крізь тьму невірних. В уяві постають образи українських витязів княжої доби Їлика Мурімця, Олекси Поповича та Микити Доброго. Вороги втікали від однієї гадки, що проти них іде такий великий герой, вони кидали зброю, охоче здавалися в полон і чи не самі передали в руки українських диверсантів кроволюбця Сталіна.
Ось яку силу дає любов до нашої Української Батьківщини! Крім того, Дмитро Левицький — не герой-супермен, як нам тепер показують у американських кінах, це не термінатор і не холодний вбивця-кіллер, це нормальний український хлопець, вихований у кращих християнських традиціях. Він долає сотні кілометрів, аби під час Великої війни пробратись у своє рідне місто Чернівці й хоча б мигцем побачити свого старого батька. Дмитро, яко чемний син, поштиво слухає свого сивого батька і, як спрагла нива дощ, вбирає в себе його народну мудрість. Ось як воно виглядає у романі:
«Дмитро став на коліна і сказав схвильовано:
— Благослови, батьку, на прю з ворогами нашої любої Неньки-України!
Сивий і мудрий доктор Теофіл Левицький в одній руці тримав спадковий родинний образ Св. Миколая, а другою перехрестив сина і сказав урочисто:
— Най Господь Бог благословить, сину! Будь нещадним до ворогів, великодушним до полонених, а за други свої не пошкодуй і життя. Як також і за Вітчизну нашу, з попелу повсталу, яко птиця Хвенікс, не пошкодуй життя, сину. Слава Україні!
— Героям слава, батьку!
Дмитро піднявся з колін, і батько з сином міцно обнялись і стояли так довго, аж поки сльози не висохли на очах в обох» («Дефіляда в Москві», с.10).