Оскільки батьки не могли відправити мене до коледжу, я знав, що маю сам собі допомогти, тож усю зиму ставив пастки і ловив опосумів, скунсів, норок і єнотів, а навесні продав здобич за чотири долари і за ці гроші купив двох маленьких поросят. Я вигодував цих свиней і продав наступної осені за сорок доларів. З цими грішми я поїхав до Центрального коледжу у Денвіллі, штат Індіана. Я платив долар і сорок центів на тиждень за харчі та п'ятдесят центів на тиждень за кімнату. Я носив брунатну сорочку, яку мені пошила мама. (Мабуть, вона обрала брунатний колір, бо на ньому не видно бруду.) Я носив костюм, який колись належав моєму татові. Татусів одяг був на мене маленький, як і його старі черевики — черевики з гумками по боках, які натягувалися, коли ви їх узували. Але гумка так давно розтяглася, що черевики майже злітали у мене з ніг під час ходи. Я так соромився перед іншими студентами, що просиджував у своїй кімнаті й навчався. Найбільшою мрією мого життя було купити у магазині одяг, який підходив би мені за розміром, одяг, якого б я не соромився.
Незабаром після цього сталися події, які допомогли мені подолати свої тривоги та почуття меншовартості. Одна з цих подій дала мені відвагу, надію та певність і повністю змінила решту мого життя. Я коротко опишу ці події.
Перша: проходивши до коледжу лише вісім тижнів, я склав іспит і отримав диплом третього ступеня, який дозволяв викладати у сільських державних школах. Чесно кажучи, цей диплом діяв всього півроку, але я побачив, що хтось у мене вірить — це був перший доказ довіри, який я отримав від кого-небудь, крім своєї матері.
Друга: шкільна рада у селі Хепі-Холлоу запросила мене викладати за два долари на день або сорок доларів на місяць. Це стало іще більшим свідченням чиєїсь віри у мене.
Третя: отримавши свій перший чек, я купив одяг, за який уже не було соромно. Якби зараз хтось дав мені мільйон доларів, це не зворушило б мене так сильно, як перший фабричний костюм, за який я заплатив кілька доларів.
Четверта: перша поворотна точка у моєму житті, перша велика перемога у моїй боротьбі з сором'язливістю та меншовартістю відбулася на щорічному сільському ярмарку у Бейнбріджі, штат Індіана. Моя мама переконала мене взяти участь у конкурсі промовців, який проходив на ярмарку. Для мене сама ідея здавалася фантастичною. Я не наважувався заговорити навіть з однією людиною — не говорячи вже про натовп. Але віра моєї мами була майже фанатичною. Вона мріяла, що я стану великою людиною. Вона проживала власне життя у своєму синові. Її віра надихнула мене на участь у конкурсі. Мені дісталась тема, про яку я не мав жодного уявлення, — «Образотворче мистецтво і гуманітарні науки Америки». Чесно кажучи, коли я почав готувати промову, я не знав, про які саме «гуманітарні науки» ідеться, але це не мало значення, бо моя аудиторія також цього не знала. Я вивчив свій виступ напам'ять і сотні разів виголошував його деревам та коровам. Я так хотів справити гарне враження заради своєї матері, що виступав дуже емоційно. І виграв першу премію. Я не міг повірити, що це сталося. Натовп аплодував. Ті самі хлопці, що насміхалися з мене й прозивали «сокирою», зараз ляскали мене по плечу і казали: «Я знав, що ти це зробиш, Емере». Мама обняла мене й розплакалася. Озираючись назад, я розумію, що перемога у цьому конкурсі стала поворотною точкою у моєму житті. Місцева газета надрукувала про мене статтю на першій сторінці, пророкуючи мені велике майбутнє. Вигравши конкурс, я здобув місцеву популярність і престиж, а головне, моя самооцінка зросла у сотні разів. Зараз я розумію, що якби не виграв цей конкурс, то, напевно, ніколи б не став членом Сенату Сполучених Штатів, бо він розширив мої горизонти, показав мені, що я маю приховані здібності, про які я навіть і не мріяв. Однак найсуттєвішим було те, що першою премією на конкурсі ораторського мистецтва була річна стипендія на навчання у Центральному коледжі.
Тепер я хотів знати більше, тож кілька наступних років — з 1899 до 1900 — присвятив навчанню і викладанню. Щоб оплатити вартість навчання в Університеті ДеПо, я розносив їжу у кафе, чистив каміни, підстригав газони, збирав книги, працював на пшеничних і кукурудзяних полях влітку і трамбував гравій на будівництві державних шляхів.
У 1899 році, коли мені було тільки дев'ятнадцять, я виголосив двадцять вісім промов, закликаючи людей голосувати за Вільяма Дженнінгса Брайана на президентських виборах. Азарт від цих виступів підштовхнув мене до політики. Тому в Університеті ДеПо я вивчав право та ораторське мистецтво. У 1899 році я представляв університет у дебатах з Батлерівським університетом, які відбулися в Індіанаполісі з теми «Сенатори США мають обиратися всенародним голосуванням». Я вигравав на інших конкурсах і став редактором щорічного альманаху Університету Mirage за 1900 рік та університетської газети Palladium.