Отримавши ступінь бакалавра у ДеПо, я скористався порадою Гораса Грілея — поїхав на південний захід, до нової краяни — Оклахоми. Коли була відкрита резервація для кіова, каманчів та апачів, я відкрив юридичну фірму у Лоутоні, Оклахома. Потім тринадцять років був сенатором штату Оклахома, чотири роки — членом Нижньої палати конгресу, й у віці п'ятдесяти років я досяг мрії свого життя — був обранні? до Сенату Сполучених Штатів Америки від Оклахоми. Я працюю на цій посаді з 4 березня 1924 року. Від того часу, як Оклахома та Індійські території стали штатом Оклахома 16 листопада 1907 року, я постійно користують підтримкою демократів мого штату, які обрали мене спочатку до Сенату штату, потім до Конгресу, а згодом — до Конгресу США.
Я розповів цю історію не для того, щоб похвалитися своїми досягненнями, які, можливо, нікого не зацікавлять. Я розповів її, сподіваючись, що вона може дати новий поштовх якомусь бідному хлопцю, який потерпає від тривог, сором'язливості та комплексу меншовартості, — усього того, що псувало мені життя, коли я носив перешитий батьків одяг та черевики, які майже спадали з ноги[15].
Я жив у Саду Аллаха
1918 році я поїхав на північний захід Африки і жив з арабами у Сахарі, «Саду Аллаха». Я вивчив мову кочівників. Я носив їхній одяг, їв їхню їжу і прийняв їхній спосіб життя, який дуже мало змінився за останні двадцять століть. Я купив овець і спав на підлозі в арабських наметах, детально вивчив їхню релігію. Згодом я написав книгу про Магомета під назвою «Провісник». Ті сім років, які я провів із арабськими пастухами, були найспокійкішими та найцікавішими роками мого життя.
Я вже мав багатий життєвий досвід: мої батьки були англійці, жили вени в Парижі, там я й народився і прожив перші дев'ять років свого життя. Потім я навчався у Ітоні та в Королівському військовому коледжі у Сандхерсті. Після цього я шість років був офіцером Британської армії в Індії, де грав у поло, полював, вивчав Гімалаї і трохи воював. Я брав участь у Першій світовій війні, а після її завершення мене послали помічником військового аташе на Паризьку мирну конференцію. Мене шокувало і розчарувало побачене там. Протягом чотирьох років страждань на західному фронті я вірив, що ми боремося за порятунок цивілізації. Але на Паризькій мирній конференції я побачив егоїстичних політиків, які закладали підґрунтя для Другої світової війни — кожна країна намагалася якомога більше загарбати для себе, створюючи антагонізм між народами та відроджуючи інтриги таємної дипломатії.
Я був хворий від війни, хворий від армії, хворий від суспільства. Вперше за час своєї кар'єри я втратив сон, думаючи про те, чим займатися у житті. Ллойд Джордж закликав мене зайнятися політикою. Я думав над його пропозицією, коли сталася подія, котра змінила і визначила моє життя на наступні сім років. Все це сталося внаслідок розмови, яка тривала менше двадцяти секунд, — розмови з Тедом Лоуренсом, найбільш колоритною та романтичною постаттю, яку породила Перша світова війна. Він жив у пустелі з арабами і порадив мені зробити те саме.
Спочатку це здавалось неймовірним. Однак я твердо вирішив піти з армії, тож треба було чимось займатися. Цивільним працедавцям непотрібні були такі люди, як я — колишні офіцери регулярної армії — тим паче, що на ринку праці з'явились мільйони безробітних. Тож я скористався порадою Лоуренса: поїхав до арабів, і щасливий, що це зробив. Вони навчили мене боротися з тривогою. Як і всі віруючі мусульмани, вони фаталісти. Вони впевнені, що кожне слово, написане Магометом у Корані, має прямий стосунок до Аллаха. Тому коли у Корані сказано: «Бог створив вас і всі ваші діяння», вони приймають це буквально. Ось чому вони так спокійно сприймають життя, ніколи не поспішають і не хвилюються, коли щось іде не так. Вони знають, що станеться те, що має статися, і що ніхто, крім Бога, не може нічого змінити. Однак це не означає, що перед лицем катастрофи вони сідають і нічого не роблять. Якось у Сахарі мені довелося пережити жорстокий, руйнівний буревій, що зветься «сірокко». Він лютував три дні і три ночі. Він був такий потужний, що розніс пісок із Сахари на сотні миль Середземномор'ям, аж той опинився у долині Рони у Франції. Вітер був такий гарячий, що мені здавалося, ніби волосся горить у мене на голові. Моє горло пересохло. Очі палали. Рот заліплювало піском. Мені здавалося, що я стою перед пічкою на скляній фабриці. Я мало не збожеволів. Але араби не скаржилися. Вони знизували плечима і говорили «Мак-туб!»... «Так написано».
15
До речі, Емер Томас, який замолоду соромився свого недоладного одягу, нещодавно був визнаний найбільш елегантним чоловіком у Сенаті Сполучених Штатів Америки. —