Я навчилась не чекати багато від людей, тож зазнаю втіхи від спілкування з друзями, які були не зовсім щирі зі мною, і з приятелями, які пліткують позаочі. Головне, я здобула почуття гумору, тому що у мене було забагато речей, над якими можна було або плакати, або сміятися. І якщо жінка може кепкувати зі свого лиха, замість того, щоб влаштувати істерику, то їй уже ніщо не страшне. Я не шкодую, що зазнала труднощів, адже завдяки їм я пізнала життя у всіх його виявах. І це варте тієї ціни, яку я заплатила.
Дороті Дікс перемогла неспокій, живучи «сьогоднішнім днем».
Я не сподівався дожити до світанку
[14 квітня 1929 року юнак із п'ятьма сотнями доларів у кишені та мільйонами доларів у планах відкрив галантерейний магазин у Кеммерері, штат Вайомінг, — маленькому шахтарському містечку на тисячу мешканців. Галантерея містилася у вагончику, який покинули після себе геологи, а юнак з дружиною оселилися неподалік на горищі. Великі коробки з-під товарів були в них за стіл, а менші слугували стільцями. Дружина клала дитину спати під прилавком і допомагала чоловікові обслуговувати покупців. Сьогодні найбільша у світі мережа галантерейних товарів носить ім'я цього чоловіка: J. С. Penny Stores — понад шістсот крамниць, які охоплюють усі штати Америки. Нещодавно я вечеряв з містером Пенні, і він розповів мені про найбільш драматичний момент свого життя.]
Багато років тому мені випали жорстокі випробування. Я був у відчаї. Мої тривоги не мали жодного стосунку до компанії J. С. Penny Цей бізнес процвітав; але перед Великою депресією 1929 року я взяв на себе декілька поспішних зобов’язань. Як і багатьох інших людей, мене звинувачували в ситуації, яка склалась зовсім не з моєї вини. Я так переймався, що не міг спати, в мене розвинулась дуже болюча хвороба, що зветься оперізуючий лишай, — червоний висип і рани на шкірі. Я консультувався з лікарем — чоловіком, з яким я у дитинстві ходив до школи у Гамільтоні, штат Міссурі. Доктор Емер Егглстон, головний лікар санаторію Kellogg у Бетл-Кріку, штат Мічиган, поклав мене у ліжко, сказав, що я дуже хворий і виписав складне лікування. Але нічого не допомагало. Дні минали, а я слабшав. Я виснажився й нервово, і фізично, мене охопив розпач, я не бачив жодного променю надії. Я не мав для чого жити. Мені здавалося, що в мене не лишилося жодного друга і навіть моя родина відвернулася від мене. Одного вечора доктор Егглстон дав мені снодійне, але його вплив швидко закінчився, і я прокинувся з переконанням, що це остання ніч у моєму житті. Вставши з ліжка, я написав прощальні листи дружині й сину. Я написав, що не сподіваюсь дожити до ранку.
Прокинувшись уранці, я здивувався, що ще живий. Спускаючись униз, я почув спів у маленькій каплиці, де щоранку проходила служба. І досі пам’ятаю гімн, який вони співали: «Бог подбає про тебе». Підійшовши до каплиці, я всім серцем прислухався до співу, до читання Святого Письма та молитов. Сталося те, чого я не можу пояснити — це можна було б назвати дивом. Я відчув, як із холодної пітьми потрапив у струмінь сліпучого сонячного світла. Я відчув, що мене перенесли з пекла до раю, відчув силу Господа так, як ніколи не відчував її раніше. Я зрозумів, що сам відповідаю за свої проблеми. І я знав, що Бог з Його любов’ю хотів мені допомогти. Відтоді моє життя звільнилося від тривог. Зараз мені сімдесят один рік, і найбільш драматичні та величні двадцять хвилин свого життя я провів у капличці того ранку: «Бог подбає про тебе».
Дж. С. Пенні зумів побороти тривогу, бо відкрив ідеальні ліки.
Я був «інвалідом з Вірджинії»
імнадцять років тому, коди я навчався у військовому коледжі у Блексбурзі, штат Вірджинія, мене називали «інвалідом з Вірджинії». Я постійно тривожився і хворів так часто, що за мною закріпили окреме ліжко у лазареті коледжу. Коли медсестра бачила, що я заходжу, вона підбігала і відразу ж робила укол. Я хвилювався завжди. Іноді я навіть забував, що ж мене розхвилювало. Я провалив свій іспит з фізики та інших предметів. Я знав, що повинен отримати середній бал 75-84. Я переживав за своє здоров'я, за постійні шлункові розлади, переживав через безсоння. Я переживав через фінансові питання. Я був нещасний, тому що не міг купити цукерок своїй дівчині й водити її на танці так часто, як я того хотів. Я боявся, що вона може вийти заміж за якогось іншого студента.