Коли я нарешті отримував шанс відпочити, то лягав на вогких матрацах, що валялися на скрині з продуктами. Підмощував матрац туди, де найдужче боліло, і спав як немовля. Я дійшов до повного виснаження.
Зараз я щасливий, що мені випало зазнати тих поневірянь, бо відтоді я забув про хвилювання. Тепер, коли переді мною постає проблема, я кажу собі: «Еріксене, хіба це важче, ніж верхня підбора?» І Еріксен обов'язково відповідає: «Ні, верхня підбора — то щонайтяжче лихо». І я хоробро беруся до роботи. Гадаю, кожному корисно мати такий досвід — потрапити в щонайгіршу халепу і вижити. Після того усі наші повсякденні проблеми здаються відносно легкими.
Я був одним із найбільших дурнів на світі
помирав од різних недуг більше, ніж будь-яка інша людина, жива, мертва чи напівмертва.
Я не був звичайним іпохондриком. У мого батька була аптека, і я практично виріс у ній. Я щодня розмовляв з лікарями і медсестрами, тож знав назви і симптоми найстрашніших недуг. Я не був звичайним симулянтом — я мав симптоми! Я міг цілу годину або дві переживати з приводу хвороби, а потім у мене виявлялись майже всі її симптоми. Пригадую, як у нашому містечку Грейт-Беррінгтон, штат Массачусетс, спалахнула досить серйозна епідемія дифтерії. У батьковій аптеці я щодня продавав ліки людям, які приходили із заражених будинків. Потім хвороба, якої я так боявся, вразила й мене: я сам захворів на дифтерію. Я був певен, що так і є. Я вклався у ліжко і нафантазував собі стандартні симптоми. Я покликав лікаря. Він оглянув мене і сказав: «Так, Персі, це воно». І я розслабився. Я ніколи не переживав через хворобу, якщо вона вже почалася, тож повернувся на бік і заснув. Наступного ранку я був цілком здоровий.
Роками я отримував багато уваги та співчуття, спеціалізуючись на незвичайних і фантастичних хворобах, — кілька разів я помирав од спазму жувальних м’язів та гідрофобії. Згодом я переключився на смертельні хвороби — різні види раку і туберкульозу.
Зараз я можу посміятися з цього, але тоді це була трагедія. Я роками вірив у те, що стою над могилою. Коли весною потрібно було купувати костюм, я запитував себе, нащо викидати гроші, адже я не знаю, чи встигну його зносити?
Однак тепер із радістю повідомляю: за останні десять років я жодного разу не помирав.
Як мені це вдалося? Я висміюю свою уяву. Відчуваючи, що насуваються нові смертельні симптоми, я сміявся з себе й казав: «Послухай, Уайтінгу, ти помираєш то від однієї смертельної хвороби, то від іншої уже двадцять років, проте у тебе й досі першокласне здоров'я. Страхова компанія нещодавно дала тобі знижку. Чи не час, Уайтінгу розслабитися й посміятися зі свого марнослів’я?»
Я швидко з’ясував, що не можу одночасно і переживати і сміятись над собою. Тому відтоді я сміюсь.
Ідея така: не сприймайте себе занадто серйозно. Намагайтеся сміятися зі своїх тривог і подивіться, чи не зникнуть вони після цього.
Я завжди тримаю шляхи постачання відкритими
адаю, більшість тривог пов'язана з сім’єю і грішми. Мені пощастило: я одружився з дівчиною, яка виросла у моєму середовищі і поділяє мої смаки. Обоє ми намагаємося дотримуватись золотого правила, тому потрясіння у нашій родині мінімальні.
Я також звів до мінімуму свої фінансової проблеми, причому завдяки двом правилам. По-перше, я завжди дотримуюся стовідсоткової чесності у всьому. Якщо я позичав гроші, я повертав все до останнього пенні. Небагато речей можуть завдати більше клопоту, ніж нечисте сумління.
По-друге, починаючи нову справу, я завжди прикриваю свої «тили». Військові експерти скажуть, що найголовніший принцип у битві — це тримати відкритими шляхи постачання. Я переконався, що цей принцип застосовується як до військових, так і до особистих битв. Наприклад, у Техасі й Оклахомі я бачив справжню бідність, коли цей регіон спустошувала посуха. Іноді ми були на межі голоду. Ми були такі бідні, що мій тато їздив округою з кількома кіньми у надії їх на щось обміняти. Я хотів займатися чимось стабільнішим. Тому я отримав роботу на залізниці й у вільний час опанував телеграф. Пізніше я отримав роботу змінного оператора у компанії Frisco Railway: Мене посилали заміняти агентів, які були на лікарняному, у відпустці або занадто завантажені. За це мені платили 150 доларів на місяць. Коли я почав працювати на себе, я завжди розумів, що робота на залізниці означає економічну безпеку. Тому я тримав шляхи відступу до цієї роботи відкритими. Це був мій запасний варіант, і я ніколи не відмовлявся від нього, поки остаточно не утверджувався на новій позиції.