Наприклад, у 1928 році, коли я працював на Frisco Railway у Челсі, Оклахома, одного вечора до нас зайшов чоловік, щоб відправити телеграму. Він почув, як я граю на гітарі й співаю ковбойських пісень, і похвалив мене — сказав, що я маю поїхати до Нью-Йорка та працювати на сцені або на радіо. Звичайно, мені було приємно це чути; але коли я побачив ім'я, яким він підписав телеграму, то буквально втратив мову: Вілл Роджерс.
Але замість того, щоб помчати до Нью-Йорка, я ретельно все обдумував іще дев’ять місяців. Зрештою, я вирішив, що втрачати мені нема чого, а от поїхавши, я можу отримати все. У мене була залізнична перепустка: я міг їздити безоплатно, а їжу можна було взяти з собою.
І я вирушив у дорогу. У Нью-Йорку я спав у мебльованій кімнаті за п’ять доларів на тиждень, харчувався у дешевих забігайлівках, тинявся вулицями десять тижнів — і нічого не знайшов. Я захворів би від хвилювань, якби у мене не було куди повертатися. Але я вже працював на залізниці п’ять років, а це означало, що я маю право відновитися на роботі. Та для того, щоб зберегти це право, я не міг відлучатися більше, ніж на дев’яносто днів. Я вже збув у Нью-Йорку сімдесят днів, тому я поспішив назад до Оклахоми і знову почав працювати для захисту своєї лінії постачання. Я попрацював кілька місяців, накопичив грошей і повернуся до Нью-Йорка для іще однієї спроби. Цього разу мені пощастило. Одного дня, чекаючи на співбесіду у звукозаписувальній студії, я грав на гітарі й співав для секретарки. У цей час до офісу зайшов чоловік. Це був Нет Шілдкраут, автор пісні, яку я саме виконував. Звичайно, йому було приємно її почути, і він дав мені рекомендаційного листа для Victor Recording Company. Я зробив запис. Вийшло не дуже добре — я був надто сором’язливий. Тому я скористався порадою працівника Victor Recording: повернувся до Талси, вдень працював на залізниці, а вечорами співав ковбойських пісень для місцевої радіопрограми. Мені сподобалась ця ідея. Це означало, що я зберігав свій шлях постачання відкритим, тож мені не було чого турбуватися.
Дев’ять місяців я співав на радіостанції KVOO у Талсі. За цей час ми записали пісню із Джиммі Лонгом під назвою «Мій щасливий батько». Вона «вистрілила». Артур Саттерлі, директор American Recording Company, запропонував мені зробити запис. Після того я записав багато інших пісень по п’ятдесят доларів за кожну і зрештою отримав роботу на радіостанції WLS у Чикаго.
Я заробляв сорок доларів на тиждень. Через чотири роки моя зарплата зросла до дев'яноста доларів на тиждень, і я отримував іще триста доларів за концерти у театрах, які давав щовечора.
А у 1934 році переді мною відкрились величезні можливості. Була створена Ліга захисту громадської моралі для очищення фільмів од непристойних епізодів та сюжетів. Голлівудські режисери вирішили випускати ковбойські фільми: але їм був потрібен новий тип ковбоя — ковбоя, який співає. Власник American Recording Company також був співвласником кіностудії Republic Pictures. Він сказав партнерам: «Якщо вам потрібен співучий ковбой, то у мене є хлопець, який робить для нас записи». Так я пробився у кіно. Я почав зніматися у ковбойських фільмах за сто доларів на тиждень. У мене були серйозні сумніви щодо моїх перспектив у кіно, але я не переймався тим. Я знав, що завжди можу повернутися до своєї давньої роботи.
Мій успіх у кіно перевершив усі очікування. Зараз я отримую сто тисяч доларів на рік плюс половину прибутків від моїх картин. Однак я розумію, що так не триватиме вічно. Але я не хвилююся. Я знаю, що у будь-якому випадку — якщо я втрачу всі свої гроші — я завжди можу повернутися до Оклахоми й отримати роботу у Frisco Railway. Я захистив свої шляхи постачання.
Коли шериф постукав у мої двері