айгірший момент у моєму житті настав одного дня 1933 року, коли у мої двері постукав шериф. Я втратив свій будинок у Лонг-Айленді, у якому народилися мої діти, утратив дім, де наша сім’я прожила вісімнадцять років. Я ніколи не думав, що зі мною таке станеться. Двадцять років тому мені здавалося, що я на вершині успіху. Я продав права на екранізацію свого роману «На захід від водяної башти» за найвищу в Голлівуді ціну. Два роки я жив із сім’єю за кордоном. Немов багатії-нероби, ми проводили літо у Швейцарії, а зимували на Французькій Рив’єрі.
Я провів шість місяців у Парижі і написав роман «Вони мали побачити Париж». У його екранізації знявся Вілл Роджерс. Це був його перший звуковий фільм. Мені надходили заманливі пропозиції залишитися у Голлівуді і написати сценарії до кількох картин Вілла Роджерса. Але я відмовився і повернувся до Нью-Йорка. І тут почалися мої проблеми!
Мені здалося, що у мене є приховані здібності, які я не реалізую. Я уявив себе бізнесменом. Хтось сказав мені, що Джон Джекоб Астор заробив мільйони на інвестиціях у нью-йоркську землю. Хто такий Астор? Звичайний дрібний гендляр — емігрант з акцентом. Якщо він зумів, то чому я не зможу? Я збирався розбагатіти! Я почав читати журнали про яхти.
Це була відвага невігласа. Я знав про купівлю-продаж нерухомості не більше, ніж ескімос знає про печі на мазуті. Звідки взяти гроші, щоб розпочати свою блискучу фінансову кар'єру? Все просто: я заставив будинок і купив кілька будівельних майданчиків на Форест-Хіллс. Я збирався тримати цю землю, аж поки вона подорожчає, а потім продати її і жити у розкошах — я, людина, яка ніколи у житті не продала й метра нерухомості. Я жалів бідолах, які гарують в офісах за ту вбогу платню. Я казав собі, що в не кожного є дар фінансового генія.
Але Велика депресія впала на мене, мов канзаський циклон, і розвіяла мене, як торнадо.
Щомісяця я мав платити по 220 доларів за цю жахливу землю. І так швидко пролітали ті місяці! Крім того, я мав платити за комунальні послуги та їжу. Я був стурбований. Я намагався писати фейлетони для журналів. Мої спроби жартувати звучали, мов плач Єремії! Я не міг нічого продати. У мене не було що продати, крім друкарської машинки та золотих коронок на зубах. Молочник перестав приносити молоко. Газова компанія відрізала газ. Нам довелось купити примус, який потрібно було довго розпалювати, аж він вистрілював полум'ям і сичав, наче розлючений гусак.
У нас закінчилось вугілля, компанія подала на нас у суд. Єдиним джерелом тепла залишився камін. Я виходив ночами і збирав дошки біля нових будинків, які будували багаті люди... А я ж розпочав «бізнес», щоб опинитися серед цих багатіїв!
Від хвилювання я втратив сон. Я часто вставав серед ночі і ходив, щоб стомитися і хоч трохи поспати.
Я втратив не лише землю, яку придбав, а й усю кров мого серця, яку я вклав у неї.
Банк закрив іпотеку і викинув мене з сім'єю надвір.
Якимось чином нам вдалось нашкребти кілька доларів і найняти маленьку квартиру. Ми переїхали у неї в останній день 1933 року. Я сів на валізу і озирнувся. У пам'яті спливла стара приказка моєї мами: «Не плач над розлитим молоком».
Але то було не молоко! Це була кров мого серця!
Посидівши трохи, я сказав собі: «Ну що ж, я опустився на дно, але втримався. Нижче вже немає куди. Звідси можна іти лише вгору».
Я почав думати про те, чого не забрала іпотека. У мене було здоров’я, були друзі. Я міг почати все наново. Я не шкодуватиму за минулим. Я щодня повторюватиму собі слова моєї матері про розлите молоко.
Я вклав у свою роботу всю ту енергію, яку вклав у тривоги. Потроху моє становище почало покращуватися. Зараз я майже вдячний, що мені довелося пройти через ці нещастя: вони надали мені сили, хоробрості та певності. Зараз я знаю, що таке опинитися на дні. Я знаю, що це вас не вб’є. Я знаю, що ми можемо витерпіти більше, ніж думаємо. Коли в мене дрібні неприємності та тривоги, я згадую, як сидів на валізі й казав собі: «Опустився на дно, але втримався. Нижче вже немає куди. Звідси можна іти лише вгору».
Яка з цього мораль? Не намагайтесь пиляти тирсу! Прийміть невідворотне! Якщо вам нікуди падати, ви можете спробувати піднятися.
Я молилася, щоб не потрапити до сиротинця
оли я була дитиною, моє життя було наповнене жахом. У мами було хворе серце. Якось я побачила, як вона втрачає свідомість і падає на підлогу. Ми всі боялися, що вона помре, і я вірила, що всіх маленьких дівчаток, в яких померли матері, відправляють до сиротинця у містечку Воррентоні, штат Міссурі, де ми жили. Мене жахала сама думка, що я можу потрапити туди, й у шестирічному віці я постійно молилася: «Дорогий Боже, будь ласка, дай моїй мамі пожити, аж поки я стану великою й уже не потраплю до сиротинця».