Через двадцять років мій брат, Мейнер, покалічився і до самої смерті упродовж двох років потерпав од страшенного болю. Він не міг сам їсти, не міг повернутися у ліжку. Щоб полегшити його страждання, я вдень і вночі кожні три години колола йому морфій. На той час я викладала музику у Центральному весліанському коледжі у Воррентоні, Міссурі. Коли сусіди чули, як брат кричав від болю, вони телефонували мені у коледж, я залишала свій клас і бігла додому, щоб зробити брату укол. Лягаючи спати, я ставила біля себе будильник, щоб не проспати чергову ін’єкцію. Пам’ятаю, взимку я вивішувала пляшку молока за вікно, де воно замерзало і перетворювалось на щось подібне до морозива. Коли дзвонив будильник, це «морозиво» за вікном було іще одним стимулом, щоб звестися з ліжка.
У вирі цих проблем я не почувала ні тривоги, ні жалю до себе — я робила те, що наповнювало моє життя радістю. По-перше, я щодня давала по дванадцять — чотирнадцять уроків, тому в мене майже не було часу, щоб думати про свої проблеми; і коли у мене виникала спокуса пожаліти себе, я знову і знову повторювала: «Послухай, поки ти можеш ходити і їсти, поки в тебе нічого не болить, ти маєш бути найщасливішою людиною у світі. Хоч що там сталося б, не забувай про це, поки живеш. Ніколи, ніколи не забувай!»
Я намагалася робити все, щоб підтримувати свідому і підсвідому вдячність за те щастя, котре випало мені. Щоранку дякувала Богу, що я можу звестися з ліжка й сама приготувати собі сніданок. І попри всі свої біди, повторювала собі, що буду найщасливішою людиною у Воррентоні. Можливо, мені не вдалося досягти цієї мети, зате пощастило стати найбільш вдячною жінкою у своєму місті — гадаю, мало хто з моїх знайомих хвилювався менше за мене.
Вчителька музики з Міссурі застосувала два принципи, описані в цій книзі: вона була надто зайнятою, щоб хвилюватися, і враховувала свої переваги. Цей метод може допомогти і вам.
Мій шлунок не витримав напруження
продовж кількох років я успішно працював у рекламному відділі студії Warner Brothers у Каліфорнії. Я керував маленьким відділом і готував для преси матеріали про зірок Warner Brothers.
Аж ось мені дали вищу посаду — зробили заступником директора зі зв’язків із громадськістю. Я отримав величезний офіс із холодильником, двох секретарок та відповідальність за сімдесят п'ять авторів, розробників і ведучих на радіо. Я активно взявся до роботи і відразу ж купив собі новий костюм. Я намагався говорити з гідністю. Я встановлював системи звітності, приймав авторитетні рішення і похапцем обідав.
Я був переконаний, що вся політика Warner Brothers зі зв'язків із громадськістю лягла на мої плечі. Мені здавалося, що і приватне, й публічне життя таких відомих осіб, як Бетті Девіс, Олівія Де Хевілленд, Джеймс Кегні, Едвард Дж. Робінсон, Еррол Флінт, Хемфрі Богарт, Енн Шерідан, Алексіс Сміт та Ален Хейл тепер повністю у моїх руках.
Менш ніж за місяць я зрозумів, що у мене виразка шлунка. Може, навіть рак.
На той час я був головою Комітету підтримки військових дій Гільдії рекламних агентів. Мені подобалась ця робота, подобалось зустрічатися з друзями на засіданнях гільдії. Але ці зібрання перетворились для мене на жахіття. Після кожного заходу у мене був напад хвороби. Часто по дорозі додому мені доводилося зупиняти авто і чекати, поки вщухне біль. У мене було так багато роботи і так мало часу. Всі справи були важливими, а я був у такому жалюгідному стані.
Кажу щиру правду — це була найбільш болісна хвороба у моєму житті. Мої нутрощі весь час були зав'язані у тугий вузол. Я схуд, не міг спати. Боліло весь час.
Тому я звернувся до відомого лікаря. Мені його порекомендував один рекламіст. Він сказав, що в цього лікаря багато клієнтів серед працівників рекламного бізнесу.
Лікар був небагатослівним. Я розповів, що мене турбує і чим я заробляю на життя. Здавалося, що його більше цікавить моя робота, ніж хвороба, але перше враження виявилося помилковим: упродовж наступних двох днів він зробив аналізи, навіть рентгеноскопію. А потім попросив зайти до нього і вислухати вердикт.
«Містере Шіппе, — сказав він, відкидаючись на спинку крісла, — ми провели ці виснажливі аналізи. Вони були необхідними, хоча, звичайно, після першого короткого огляду я вже знав, що у вас немає виразки шлунка.