За три хвилини довкола нас було справжнісіньке пекло. Поблизу підводного човна вибухнули шість глибинних бомб, і нас жбурнуло вниз, на дно, на глибину 276 футів. Нас охопив жах. Для підводного човна небезпечною вважається атака вже на глибині 1000 футів, а на глибині менше 500 футів небезпека стає смертельною. Над нами ж було трохи більше 250 футів — з погляду безпеки ми стояли по коліна у воді. Японський загороджувач кидав бомби протягом п’ятнадцяти годин. Якщо бомба вибухне в радіусі сімнадцяти футів від підводного човна, його корпус буде пошкоджено. Важко було підрахувати, скільки бомб вибухнуло в радіусі п’ятдесяти футів від нас. Ми отримали наказ „убезпечитися“ — спокійно лежати на ліжках і не втрачати контролю над собою. Я був такий переляканий, що ледве дихав. „Це смерть, — раз за разом повторював я. — Це смерть!..“ Оскільки всі вентилятори і системи охолодження були вимкнені, температура повітря усередині човна перевищила 100 градусів[6], проте я так тремтів від жаху, що вдягнув светр і хутряну куртку, — та мої зуби все одно вибивали морзянку. Моя шкіра вкрилася холодним липким потом. Атака тривала п’ятнадцять годин. Потім вибухи припинилися. Мабуть, загороджувач витратив увесь запас глибинних бомб і пішов. Ці п’ятнадцять годин атаки видалися мені п’ятнадцятьма століттями. По думки я ще раз прожив усе своє життя. Я пригадав усі свої погані вчинки, всі дурниці, через які непокоївся. До служби на флоті я працював клерком у банку. Я нервував через те, що мусив багато працювати, але отримував невелику зарплатню, і що у мене відсутні були будь-які перспективи зробити кар’єру. Я тривожився, що у мене немає свого будинку, що не можу купити нове авто, нове вбрання для дружини. І як же я ненавидів свого начальника — діда, який постійно був чимось незадоволений, бурчав і чіплявся до мене! Я пригадав, як пізно ввечері виснажений повертався додому і сварився з дружиною через якісь дурниці. Я комплексував через непривабливий шрам на лобі, що залишився в мене після автомобільної аварії.
Як давно це було! Якими безглуздими здавалися всі ці проблеми, коли навколо все кипіло від вибухів, і я щомиті міг загинути. І тоді я заприсягнувся: якщо знову побачу сонце і зірки, то ніколи більше не хвилюватимуся. Ніколи! Ніколи! Ніколи! За ці п’ятнадцять годин я Дізнався про мистецтво жити більше, ніж за чотири роки навчання в університеті в Сіракузах».
Так трапляється досить часто: ми мужньо зустрічаємо серйозні життєві випробування, але не можемо протистояти дрібницям, які взагалі не заслуговують на нашу увагу.
Наприклад, у своєму «Щоденнику» Семуель Пепіс розповідає про страту сера Гаррі Вейна. Він бачив, як Вейну публічно в Лондоні відтяли голову. Піднявшись на ешафот, той не благав зберегти йому життя — він просив ката, щоб сокира не зачепила болючого фурункула на його шиї.
Це — та сама риса людської натури, яку виявив адмірал Берд у жахливому холоді й темряві полярної ночі. Людина може витерпіти будь-які серйозні життєві злигодні, але пасує перед дрібницями. Вона долає труднощі, нехтує небезпекою і не зважає на нестерпний холод. «Проте, — каже адмірал Берд, — я знав двох нерозлучних друзів, які перестали спілкуватися через те, що один поставив скриню зі своїм інструментом на місце, відведене другому. Я був знайомий з людиною, яка не могла їсти, поки не знаходила в їдальні місце, звідки не було б видно одного завзятого прибічника правильного харчування, який робив двадцять вісім жувальних рухів, перш ніж проковтнути їжу».
«Під час зимівлі за Полярним колом, — стверджує адмірал, — дрібниці мають таку силу, що можуть довести до сказу навіть дисципліновану людину». Вони ж є причиною «половини серцевих нападів у світі».
6
Маються на увазі градуси за шкалою Фаренгейта. За Цельсієм це близько 38 градусів. —