У ті дні неспокій дошкуляв мені. Під час грози я боявся, що в мене влучить блискавка. Коли для нас настали важкі часи, я боявся, що помру з голоду. Я відчував страх через те, що після смерті потраплю у пекло. Я страшенно боявся, що Сем Байт, який був старшим за мене, здійснить свою погрозу і відріже мені вуха. Я тривожився, що дівчата глузуватимуть із мене, якщо я почну до них залицятися. Я боявся, що жодна дівчина не погодитися стати моєю дружиною. Я турбувався, бо не знав, що сказати своїй дружині одразу після весілля. Я уявляв, як ми повінчаємося у маленькій сільській церковці, потім сядемо в кабріолет, прикрашений торочками, і вирушимо на батьківську ферму... Але про що ми говоритимемо? Про що? Я сушив собі голову, намагаючись вирішити цю проблему світового масштабу, кілька годин, поки орав поле.
Але з роками я зрозумів, що дев'яносто п'ять відсотків моїх тривог були уявними, і ті страшні події так і не відбулися.
Наприклад, як я вже зазначав, я страшенно боявся блискавки. Але тепер я знаю, що вірогідність моєї смерті від влучення блискавки, за розрахунками Національної ради з безпеки, становить один шанс із трьохсот п'ятдесяти тисяч.
Побоювання, що мене поховають живцем, ще безглуздіші. Навіть у ті далекі часи, коли бальзамування померлих ще не набуло поширення, випадок поховання людини живцем був один на десять мільйонів. Але у дитинстві ця думка не давала мені спокою, і я навіть плакав через неї. Від раку вмирає кожен восьмий. Якщо мені й треба було турбуватися, то через те, що я захворію на рак, а не через імовірність смерті від блискавки чи поховання живцем.
Звичайно, слід зважати на те, що тут йдеться про неспокій, котрий мав місце в дитинстві або у підлітковому віці. Але більшість тривог дорослих людей не менш безглузді. Ми могли б усунути дев'ять десятих наших тривог просто зараз, якби нам вдалося заспокоїтися на досить тривалий проміжок часу, щоб мати можливість проаналізувати їх з позицій закону великих чисел і переконатися, що наші тривоги і побоювання не мають під собою реальних підстав.
Найвідоміша страхова компанія Lloyd, розташована в Лондоні, заробила багато мільйонів доларів, використовуючи властиву людям схильність хвилюватися через події, які насправді відбуваються надзвичайно рідко. Lloyd, по суті, іде зі своїми клієнтами на своєрідний заклад: чи станеться катастрофа, ймовірність якої так їх лякає. Але компанія називає це не «заклад», а «страхування». Насправді ж це стовідсотковий заклад, що спирається на закон великих чисел. Ця компанія процвітає вже понад двісті років, і, якщо людська природа не зміниться, існуватиме ще п'ятдесят століть, протягом яких, як і раніше, страхуватиме взуття і кораблі від нещасних випадків, які, за законом великих чисел, трапляються зовсім не так часто, як ми це собі уявляємо.
Детальніше ознайомившись із законом великих чисел, ми будемо вражені деякими фактами. Наприклад, якби я знав, що протягом наступних п'яти років мені доведеться брати участь у такій же запеклій і кривавій битві, як та, що мала місце під Геттісбергом, я жахнувся б. Я оформив би всі можливі страховки на випадок смерті. Я склав би заповіт і впорядкував свої справи. Я б сказав: «Скоріше за все, я загину в цій битві, тому час, що мені лишився, треба витратити якнайкраще». Проте, за законом великих чисел, у мирний час життя людини віком від п'ятдесяти до п'ятдесяти п'яти років таке ж небезпечне, і має стільки ж шансів завершитися смертю, як і участь у кривавій битві. Цим я хочу сказати, що в мирний час на кожну тисячу осіб віком від п'ятдесяти до п'ятдесяти п'яти років припадає стільки ж смертей, скільки і на кожну тисячу з 163 тисячі учасників битви під Геттісбергом.
Декілька розділів цієї книги були написані в будинку Джеймса Сімпсона. Цей будинок називається «Нам-Ті-Га» і розташований на березі озера Боу в Скелястих горах у Канаді. Я гостював там якось влітку і познайомився з містером Гербертом X. Селінджером і його дружиною місіс Селінджер. Вони приїхали із Сан-Франциско. Мені здалося, що місіс Селінджер ніколи і ні про що не хвилюється — такою спокійною і витриманою була її поведінка. Одного вечора ми сиділи біля каміна, де палахтіли дрова, і я запитав цю жінку, чи відчувала вона коли-небудь неспокій.
«Чи відчувала я неспокій? — посміхнулася вона. — Ще б пак. Неспокій ледь не занапастив моє життя. І перш ніж я навчилася боротися з ним, я власноруч перетворила одинадцять років свого життя на справжнє пекло. Я була дратівливою і запальною. Я жила у неймовірному напруженні. Щотижня я їздила з Сан-Матео, де жила, у Сан-Франциско за покупками. Блукаючи між полицями у магазині, я хвилювалася аж до розпачу: „А що, як я не вимкнула праску? Мабуть, у нашому домі вже пожежа. Чи, може, служниця пішла десь у своїх справах і залишила дітей без нагляду? А вони каталися на велосипеді, виїхали на дорогу, і їх збила машина“. Не поклавши до візка ще й половини необхідних речей, вся вкрита холодним потом, я бігла на касу, хапала придбаний товар, сідала в автобус і їхала додому, щоб переконатися, що там все нормально. Тож не дивно, що мій перший чоловік пішов від мене.