Я закричав від болю. Мене охопив жах, я був переконаний, що зараз-таки помру. Але коли рука загоїлася, я більше ніколи не хвилювався через цю травму. Який сенс думати про це?.. Я примирився з неминучим.
Іноді я місяцями не згадую про те, що на лівій руці у мене лише чотири пальці.
Кілька років тому я познайомився з людиною, яка працювала ліфтером у вантажному ліфті однієї з офісних будівель у центрі Нью-Йорка. Я помітив, що в нього відсутня п'ясть лівої руки. Я запитав, чи турбується він через це. «Анітрохи, — сказав він, — я взагалі не звертаю на це уваги. Я не одружений, і згадую, що у мене немає п'ясті, тільки тоді, коли мені потрібно засилити нитку в голку».
Потрапивши у безвихідь, ми дуже швидко приймаємо будь-яку ситуацію, — якщо ми змушені це зробити. Ми пристосовуємося до неї і забуваємо про неї.
Я часто згадую напис, який побачив на руїнах собору п'ятнадцятого століття в Амстердамі, у Нідерландах. Напис фламандською мовою каже: «Це так. Це не може бути інакше».
На своєму життєвому шляху ми часто потрапляємо в неприємні ситуації, які не можна змінити. Вони не можуть бути іншими. У нас є вибір: або прийняти цю ситуацію як неминуче і пристосуватися до неї, або занапастити своє життя, заперечуючи неминуче, та опинитися через це на межі нервового зриву.
Я наведу тут мудру пораду мого найулюбленішого філософа Вільяма Джеймса. «Охоче приймайте те, що є, — сказав він. — Сприйняття того, що вже сталося, є першим кроком до подолання наслідків будь-якого нещастя».
Елізабет Коннлі з Портленда, штат Орегон, переконалася у правдивості цього вислову на власному сумному досвіді. Ось який лист я нещодавно отримав від неї.
«Того дня, коли вся Америка святкувала перемогу наших збройних сил у Північній Африці, — пише вона, — я отримала офіційне повідомлення, що мій племінник, якого я любила понад усе у світі, пропав безвісти під час бойових дій. Незабаром надійшла ще одна телеграма, в якій повідомлялося про його загибель.
Я була убита горем. Досі я вважала своє життя щасливим. У мене була улюблена робота. Я допомагала виховувати племінника. Він утілював усе найпрекрасніше, що властиве юності. Я відчувала, що мої зусилля не марні, що я отримую більше, ніж віддаю! І раптом ця телеграма. Світ, у якому я досі жила, було зруйновано. Я відчула, що моє життя втратило сенс. Мене більше не цікавила моя робота, я уникала зустрічей із друзями. Мені до всього було байдуже. Чому така доля спіткала саме мого племінника? Чому загинув цей чудовий хлопчик, життя якого лише починалося? Я не могла змиритися з утратою. Моє горе настільки захопило мене, що я вирішила покинути роботу і звікувати свій вік у сльозах і гірких думах.
Я упорядковувала папери на своєму робочому столі, аж раптом натрапила на лист, про який давно забула, — лист від мого загиблого племінника. Він написав його мені ще кілька років тому, коли померла моя мати. „Звісно, ми всі сумуватимемо за нею, — писав він, — і особливо ти. Але я знаю, що ти не опустиш руки. Твої особисті внутрішні переконання не дозволять тобі зробити це. Я ніколи не забуду тих дивовижних мудрих істин, яких ти мене навчала. Хоч де я буду, хоч як далеко ми перебуватимемо одне від одного, я завжди пам'ятатиму, що ти вчила мене всміхатися і приймати будь-які події, як годиться чоловікові“. Я читала і перечитувала цей лист. Мені здавалося, що племінник стоїть біля мене і промовляє: „Чому ти сама не робиш того, чого навчала мене? Тримайся й не опускай руки. Сховай своє особисте горе під усмішкою і рухайся вперед“.
І я вирішила повернутися до роботи. Я більше не дратувалася і не скаржилася на життя. Я сказала собі: „Це вже сталося. Я не можу змінити цього. Але я йтиму вперед так, як цього хотів він“. Всі свої знання і енергію я спрямувала на роботу. Я писала листи солдатам — дітям інших людей. Вечорами я відвідувала курси. У мене з'явилися нові інтереси й нові друзі. Мені несила повірити, що зі мною відбулася така зміна. Я не шкодую за минулим. Зараз кожен мій день наповнений радістю, як і бажав того мій племінник. Я примирилася зі своєю долею. Тепер я живу більш насиченим і повноцінним життям, ніж досі».
Елізабет Коннлі з Портленда, штат Орегон, усвідомила те, що ми всі рано чи пізно зрозуміємо: треба приймати неминуче і зважати на нього. «Це так. Це не може бути інакше». Цьому важко навчитися. Навіть королі повинні були постійно нагадувати собі про цю істину. На стіні в бібліотеці покійного Георга V у Букінгемському палаці в рамці висіли такі слова: «Навчи мене не вимагати неможливого і не побиватися за непоправним». Ту саму думку Шопенгауер висловив так: «Чималий запас покори має першорядну вагу при підготовці до життєвих мандрів».