Чи означає все це, що я закликаю вас мовчки миритися з усіма прикрощами долі? Нітрохи! Я не прибічник фаталізму. Поки існує хоча б найменший шанс змінити хід подій, треба боротися! Та коли здоровий глузд підказує нам, що ми зіткнулися з чимось, що залишиться таким, як воно є, і не може бути іншим, — тоді, задля збереження душевного здоров'я, не зазирайте наперед і не озирайтеся назад, шкодуючи за тим, чого нема.
Нині покійний декан Колумбійського університету Хокс казав мені, що своїм життєвим гаслом він обрав один чотиривірш із казок «Матінки Гуски»[10]. Ось він.
Працюючи над цією книгою, я спілкувався з багатьма знаними бізнесменами і був приголомшений тим, що всі вони уміють приймати неминуче, а їхнє життя позбавлене неспокою. Якби не це, то вони не витримали б величезного нервового навантаження, пов'язаного з їхньою роботою. Наведу декілька прикладів.
Дж. С. Пенні, засновник однойменної мережі магазинів, сказав мені: «Я не хвилювався б навіть у тому випадку, якщо б втратив усі свої заощадження до останнього цента, адже хвилювання нічому не зарадить. Я зазвичай роблю все, що можу, а результат — в руках Господа Бога».
Генрі Форд сказав мені приблизно те ж саме: «Коли я не можу керувати подіями, я надаю їм змогу самим керувати собою».
Я запитав К. Т. Келлера, президента Chrysler Corporation, як він уникає неспокою, і той відповів: «Коли я потрапляю у складну ситуацію, то, якщо я маю таку змогу, роблю все для її виправлення. Якщо ж я не здатен її змінити, я просто забуваю про неї. Я ніколи не турбуюся про завтрашній день, бо знаю, що ніхто не може передбачити свого майбутнього. Існує так багато чинників, здатних вплинути на це майбутнє! Ніхто не в змозі сказати, чим вони обумовлені, і ніхто не може їх зрозуміти. Тож навіщо турбуватися про них?»
К. Т. Келлер зніяковів би, якби його назвали філософом. Він — просто тямущий бізнесмен, а ще застосовує у житті ту ж таки філософію, яку пропагував Епіктет у Римі дев'ятнадцять століть тому. «Існує лише один шлях до щастя — перестати турбуватися про речі, що непідвладні нашій волі».
Сара Бернар, яку називали «божественною Сарою», теж володіла талантом миритися з неминучим. Півстоліття вона була королевою театральної сцени на чотирьох континентах. Вона була найшанованішою актрисою у світі. У сімдесят один рік її лікар, професор Поцці з Парижа, повідомив, що їй доведеться ампутувати ногу. Подорожуючи Атлантикою, вона під час шторму впала на палубу і забила кінцівку. Внаслідок цього розвинувся флебіт, і нога набрякла. Біль був просто нестерпний, і лікар, не маючи змоги полегшити страждання пацієнтки, вирішив ампутувати їй ногу. Він боявся повідомити запальній, експансивній божественній Сарі про необхідність такої операції. Він мав усі підстави вважати, що ця жахлива новина призведе до істерики. Та лікар помилився. Capa подивилася на нього і спокійно промовила: «Якщо треба, то треба. Ріжте». Це була доля.
Коли актрису забирали до операційної, поруч стояв її син і плакав. Вона весело помахала йому рукою і бадьоро сказала: «Не йди. Я скоро повернуся».
Дорогою в операційну вона декламувала сцену з однієї п'єси, в якій колись грала. Хтось запитав її, чи робить вона це для того, щоб підбадьорити себе. Вона відповіла: «Ні, я хотіла підбадьорити лікарів і медперсонал, адже вони взяли на себе величезну відповідальність».
Оклигавши після операції, Сара Бернар вирушила у навколосвітнє турне і захоплювала публіку ще сім років.
«Коли ми припиняємо боротьбу з неминучим, — писала Елсі Маккормік у статті, опублікованій у Reader's Digest, — ми вивільняємо енергію, яка дозволяє значно збагатити наше життя».
Ніхто з людей не має достатньої сили духу і енергії, щоб боротися з неминучим і одночасно будувати нове життя. Необхідно зробити вибір. Ви можете або похитнутися під натиском життєвих бур, або ж опиратися їм і зламатися.
Я був свідком цього на моїй фермі в Міссурі. Я посадив декілька дерев. Спочатку вони росли дуже швидко. Потім під час хуртовини кожна гілочка вкрилася грубою кригою. Замість того, щоб граціозно зігнутися під її вагою, ці дерева гордо опиралися негоді і врешті розчахнулися. Мені довелося їх викорчувати. Вони не осягнули мудрості північного лісу. Я проїхав сотні миль вічнозеленими лісами Канади, проте ніколи не бачив ні ялини, ні сосни, які зламалися б під вагою мокрого снігу чи криги. Дерева у цих вічнозелених лісах добре знають, як треба зігнутися, як схилити гілки, як прийняти неминуче. Майстри джіу-джитсу навчають своїх учнів «згинатися, як верба, а не чинити опір, як дуб».
10
Йдеться про збірку англійських народних віршів для дітей «Казки Матінки Гуски». —