Проте я все-таки можу похвалити себе за той випадок, коли я виявив здоровий глузд. Це було у надзвичайно складний період мого життя — під час життєвої кризи, коли мої мрії, мої плани на майбутнє і плоди багаторічної праці розсипалися, мов картковий будиночок. А сталося ось що. Коли мені виповнилося тридцять років, я вирішив присвятити своє життя написанню романів. Я збирався стати другим Френком Норрісом, Джеком Лондоном або Томасом Харді. Я так прагнув досягти цієї мети, що два роки прожив у Європі. Там можна було непогано існувати, маючи запас доларів, оскільки після Першої світової війни постійно відбувалися грошові реформи і безупинно друкувалися гроші. Протягом цих двох років я працював над головним твором свого життя. Він називався „Сніговій“. Назва якнайкраще відповідала тому крижаному холоду, з яким зустріли мій роман у видавництвах. Такий холод панує хіба що на рівнинах Дакоти, коли їх охоплює завірюха. Коли мій літературний агент сказав мені, що роман нічого не вартий і що мені бракує хисту для літературної діяльності, в мене ледве серце не стало. Я вийшов з його офісу, неначе в тумані. Я був приголомшений і почувався так, ніби мене добряче загилили дрючком по голові. Я остовпів од розчарування. Проте я зрозумів, що стою на життєвому роздоріжжі і маю ухвалити найважливіше рішення у своєму житті. Що я повинен робити? Який шлях мені обрати? Минуло кілька тижнів, перш ніж я вийшов із заціпеніння. Тоді я ще й гадки не мав про те, що можна поставити „обмежувач“ на свій неспокій. Але зараз, озираючись назад, я розумію, що зробив саме це. Я поставив хрест на двох роках каторжної роботи над романом, реально оцінив свій твір як невдалу спробу зайнятися високим мистецтвом, після чого вирішив змінити своє життя. Я знову почав викладати на курсах для дорослих, а на дозвіллі писав біографії відомих людей і загальноосвітні книги на зразок тієї, яку ви читаєте зараз.
Чи відчуваю я задоволення від ухваленого тоді рішення? Чи радий я цьому? Щоразу, коли я згадую той момент, мені хочеться танцювати від щастя! Можу сказати відверто, що відтоді я жодного разу не пошкодував про те, що не став другим Томасом Харді.
Однієї ночі сто років тому, коли сова зловісно пугукала в лісі на березі Уолденського ставу, Генрі Торо вмочив гусяче перо в саморобне чорнило і записав у своєму щоденнику: „Вартість речі — це така кількість субстанції під назвою „життя“, яка необхідна, щоб обміняти на неї цю річ одразу чи протягом тривалого часу“.
Інакше кажучи, ми — дурні, коли платимо за якусь річ більше, ніж вона коштує для нашого життя.
Проте саме так вчинили Гілберт і Салліван. Вони писали чудові веселі вірші й чарівну музику, але нічого не тямили у тому, як наповнити радістю власне життя. Вони створили найкращі у світі оперети: „Терпіння“, „Фартушок“, „Мікадо“, але не могли контролювати свої емоції. Вони хвилювалися через дурниці, такі, наприклад, як ціна килима! Салліван замовив для придбаного ними театру килим. Коли Гілберт побачив рахунок, він оскаженів. Чоловіки судилися з цього приводу і ніколи більше у житті не сказали один одному жодного слова. Музику для нової постановки Салліван надсилав Гілберту поштою. Той, у свою чергу, писав на неї вірші і повертав бандероль поштою Саллівану. Якось їм довелося разом вийти на сцену, коли глядачі викликали їх „на біс“. Вони стали по обидва кінці сцени і кланялися в різні боки, щоб не бачити один одного. Їм забракло здорового глузду, щоб установити „обмежувачі“ на свої образи, як це зробив Лінкольн.
Якось під час Громадянської війни, коли прибічники Лінкольна ганьбили його запеклих ворогів, він сказав: „Ви відчуваєте більшу неприязнь до моїх ворогів, ніж я. Можливо, мені її бракує, але я ніколи не вважав, що вона себе виправдовує. Життя людини таке коротке, що вона не може дозволити собі згаяти половину його на суперечки. Якщо хтось із моїх ворогів припинить боротьбу зі мною, я ніколи не дорікатиму йому нашими колишніми незгодами“.
Шкода, що моя стара тітонька Едіт не поділяла поглядів Лінкольна на прощення. Вони з дядечком Френком жили на фермі, що перебувала під заставою. Земля там була неродюча, вона заросла бур'янами і була покопана ровами. Подружжя насилу зводило кінці з кінцями й економило кожен цент. Але тітонька Едіт будь-що бажала прикрасити свою убогу оселю і час від часу купувала в борг фіранки та інші гарненькі дрібнички в галантерейному магазині Дена Еверсола у Мерівіллі, штат Міссурі. Дядечка Френка турбували ці борги. Він, як і всі фермери, боявся несплачених рахунків, тож попросив Дена Еверсола більше не продавати товари його дружині в кредит. Коли вона про це дізналася, то не тямилася від люті. І дорікала чоловікові за той учинок ще протягом наступних п'ятдесяти років. Я не раз чув, як вона розповідала цю історію. Востаннє тітонька згадувала про неї, коли їй було вже близько вісімдесяти років. Я сказав їй: „Тітонько Едіт, я розумію, дядечко Френк вас тоді принизив, і це була його помилка, але чи не думаєте ви, що вчиняєте набагато гірше за нього, дорікаючи йому з цього приводу протягом вже майже півстоліття?“ Але мої слова не справили на неї жодного впливу. Такі ж наслідки мала б моя розмова, скажімо, з місяцем.