Бармен вхопився за край ляди, щоб не впасти, — ноги підкошувалися.
— Це… якась… розводка… — пробурмотів він.
Кучерява глянула на нього з цікавістю.
— Ну-ну… це щось новеньке. І хто кого тут розводить?
— Ви… ви хочете мене переконати, що я мертвий, але це не так… Я зараз нічого не пам’ятаю, я не знаю, що сталося, але я впевнений, за якийсь час все минеться і я зможу впоратися з цією проблемою.
Жінки переглянулись.
— А котра, до речі, година? — запитала одна.
— Одинадцята сімнадцять, — озвалася блондинка, глянувши на табло касового апарата. — Навряд чи час допоможе тобі в цій проблемі, сонце. Скільки всього сталося, а цифри й досі ті самі. Що ти на це?
— Fuck, я не знаю, що робити!
— Тепер він заговорив, як справжній бармен, — зауважила чорне каре.
— Більше довіряй людям, — порадила блондинка іронічно. — Просто покладися на нас. Ми впізнали тебе. Все вже позаду.
Дівчата перезирнулися. Надягли чорні окуляри.
— Вся спадщина на місці, — сказала кучерява. — Врешті-решт, ти подарував нам цілий світ.
Аматорка екзотичних мандрів глянула за вікно і усміхнулась.
— На вулиці сильний туман. Але ми проведемо вас, маестро. З нами ви у повній безпеці. Ми впізнаємо вас де завгодно.
Анатолій Дністровий
Біла дівчинка
Донечці Марті-Марії
Можна було б почати з того, що теперішній рік був несприятливим для гіпертоніків: постійні переміни клімату й атмосферного тиску, несподівані й різкі подуви вітру, що з’являвся з півночі та гнав на містечко низькі хмари, які — здавалося — здатні зачепити антени та черепицю будинків, сірява, що затягла чисто-блакитне раніше небо й злилася із тьмяним імлистим горизонтом, перемінні ліниві дощі, що тривають з ранку до ночі, — все це змушувало мешканців менше виходити на вулиці, залишаючись вдома наодинці з мігренню й телевізорами.
Домашні коти метушливо блукали помешканнями, дивлячись на господарів страждальними очима, й щоразу до них нявчали. Акваріумні рибки збивалися на дні, мляво ворушачи плавцями, і чоловіки, дивлячись на них, кисло казали, що кльову не буде, нема чого пхатися, тому не висувалися з помешкань і не йшли на верхні озера рибалити. В лікарнях хворі щораз частіше просили в медсестер снодійне і складали нерозгадані кросворди на тумбочках біля ліжок. У скверах і парках двірники допалювали купи золотисто-червоного листя, ліниво перекидаючись скупими словами. Товстун кондитер мовчки дивився у вікно, сподіваючись, що на тортик і гарячий шоколад забіжить парочка закоханих студентів, сядуть за столик у куточку біля музичного автомату, увімкнуть собі джаз або тихий блюз, але, за вечір нікого з відвідувачів так і не дочекавшись, сам мовчки з’їдав четвертий шматок торта, зачиняв кондитерську і йшов додому.
На перехресті вулиць біля центральної площі курить купка таксистів, недбало полишивши свої авта з відчиненими дверцятами вздовж алеї. Самотній перехожий, із втягнутою в плечі головою та обкутаний плетеним помаранчево-жовтим шарфом, на мить відірве їх від бесіди, але вони скоро зрозуміють, що це не їхній клієнт, і байдуже проводжатимуть його поглядами, аж поки той не зникне за найближчим рогом. Сміття з перевернутої урни, яке вітер розносить центральною площею, поволі завмирає, подуви вітру стихають, і дерева знову виструнчуються в звичній позі. П’яничка, який виповз із пивниці, хотів було затягти пісню, проте лише сумно зиркнув на безлюдну площу й почвалав додому. Бездомний пес, пробігаючи повз нього, байдуже обнюхав його ногу і подався далі.
Одного такого дня в містечко прийшла біла дівчинка. Вона з’явилася з боку східного шляху й сумирно йшла, не розглядаючись навсібіч, ішла білою смугою, що ділить зустрічний рух авто на праву й ліву смуги. Першими її помітили будівельники, що перекривали дах в одному з будинків на окраїні містечка. Вони оповідали, що дівчинка йшла босою, однак видно, що їй не було холодно від пізньої непривітної осені, і що вона, певно, акторка, бо якраз тоді до містечка прибула група кінематографістів знімати дитяче кіно. Будівельники додавали, що зодягнена вона була у щось на кшталт сліпучо-білого балахону, а дивне, розпущене, довге русяво-сніжне волосся було зібране на потилиці. Ще вони згадували, що до неї першою заговорила баба Пелагія, яка живе на першому поверсі і любить курити свою файку в розчиненому вікні. Вона плела дівчинці якісь дурниці (певно, геть вижила з розуму).
— То що ж вона сказала?