— Немає. Слухай, який я тобі морячок?
— А, не зважай. — Вона зітхнула. — Я так усіх називаю. Звичка така. А як тебе звати?
Він спохмурнів і почав шукати щось у рюкзаку.
— Не треба, — мовив ледь чутно глухим голосом. — Я не скажу, як мене звати, і не питаю, як звати тебе. Хто, чому, за що. У мене таке правило. Нічого не знати про того, кого я…
Вона здригнулась і застогнала. Він подивився на неї майже лагідно.
— Не ображайся, чуєш. Так буде простіше — і тобі, і мені. Називай мене морячком. — Він знову примружився, посміхаючись, і поплескав її по плечу.
— Бля, морячок, боляче, — засичала вона, різко смикнувшись. І засміялась. — Мені вити треба від страху, а я обкурилась і ржу.
Він ніжно стер сльози з її щік великим пальцем руки, терпляче й добродушно чекаючи, поки вона заспокоїться.
— Чуєш, я хочу тобі щось запропонувати. Точніше, попросити. Або, хочеш — можеш сама вибрати.
Вона затихла, напружилась і дивилась на нього спідлоба, не кліпаючи.
— У мене настрій такий сьогодні, меланхолійний, чи що. У мене дещо сталося… В моєму житті… Дещо таке, що вибило з колії… Розумієш… — Він шукав чогось у її погляді, добираючи слів, хвилюючись, механічно чухаючи голову своєю ведмежою лапою. — Я от бачиш, який зараз… нервую. Я таким рідко буваю. Точніше, ніколи. Це чи не вперше. Мене майже ніхто таким не бачить. Тобі пощастило.
— Бля, морячок, точно — мені пощастило. — Вона знову порснула сміхом, але цього разу злим, гірким. При цьому неспокійно йорзала на сідницях, смикала ногами. — Кажи вже швидше, бо я довбануся. Псих ненормальний.
Він заплющив очі і скорчив болісну гримасу. Кілька секунд помовчав, збираючись із думками. Тоді підвівся на рівні, походжаючи перед нею взад-вперед, лаючись собі під ніс. Нарешті навис над нею, водночас рішучий і приречений, з насупленими бровами, з жорсткою впевненістю в кутиках губ.
— Мені потрібно з кимось поговорити. Цього не можна робити, я мав би негайно тебе… ну, ти розумієш. Але я відчуваю, що з’їжджаю з котушок. Та якщо я взагалі почав усе це, то мені просто, просто хана. Ти не уявляєш, який я насправді чіткий, який я формальний. Я ніколи, ніколи не відступав від правил. Просто… Коротше, мені треба поговорити. Ти погодишся поговорити зі мною? У нас є час до світанку. До того, як вони прийдуть за шматками твого тіла.
— Ти довбанувся, чувак, — сухо сказала вона. А тоді заревіла.
Він безсило присів на шматок залізяки, обійняв голову руками і чекав, поки вона заспокоїться.
Минуло хвилин десять. Ридання перейшли у виснажений плач, тоді в конвульсивні схлипування.
— Відпусти мене, — прохрипіла вона. — Ну, будь ласка, ну, я дуже, я дуже-дуже прошу тебе, відпусти мене. Ну, будь ласка.
Він схопився на ноги і гримнув кулаком по стіні.
— Дурепа! — загорлав — і цех наче вибухнув від його гарчання. — Одної й тої самої! Скільки можна! Ти що, не розумієш? Це неможливо! В мене така робота. Якщо я тебе не кінчу, кінчать мене.
Він рвучко розвернувся і кинувся кудись між станками, гучно тупаючи. Його кроки віддалялися, щось зарипіло, заскреготало, заревло, як велетенський звір зі списом в боці, тоді гримнуло. Запала тиша.
Там, у коридорі, в повній темряві, за товстою заводською стіною він чітко бачив, як вона, все ще здригаючись від плачу, почала зводитися на ноги. Це було складно. Це було майже неможливо. Її нестерпно нудило, в голові паморочилось, усе тіло боліло, пекло обличчя, мучили спрага і голод, страх і розпач, задуха і нав’язливе дзижчання комах, майка наскрізь промокла і липла до тіла, шкірою котилися масні краплі смердючого поту, дівчина майже нічого не бачила, не знала, куди йти, ноги підкошувались і не слухалися, зв’язані за спиною руки заважали рухатись, на кожному кроці вона перечеплялася через якесь залізяччя, кілька разів впала, боляче вдарившись, підвернула ногу, ліктем вгамселилась об довге руків’я одного зі станків — саме в ту точку, в сплетіння нервових закінчень, після удару в яке ще кілька хвилин усім тілом відчуваєш неприємний, гидотненький біль. Але щось несло її вперед, до тьмяної лампи в протилежному кінці цеху — інстинкти недобитої тварини, неусвідомлені й древні, жевріли в ній, розмитим, тьмяним світінням блимаючи десь у хребті, в спинному мозку.
І ось вона перед масивними залізними дверима. Двері прочинені. За дверима — чорно. Дівчина відчула на обличчі та шиї прохолодний язик протягу і по-дурному зраділа, навіть спробувала бадьоро розпрямити спину. Завмерла. Прислухалась. Зовсім тихо. Тільки тонкий запах сигаретного диму в повітрі.