17
Ковбаса з Гасаном увірвались у саме серце застілля, в сонячне сплетіння цього багатоголосого святкування, і за цим останнім ударом почалися екстаз та агонія. Ковбаса викинув з-за столу двох скаутів і всівся з Гасаном якраз навпроти нас.
— Привіт! — закричав Гасан до Лєни. — Знаєте таку народну приказку: незваний гість гірше татарина? Так це про нас!
— Ви гірше татарина? — не зрозуміла його Лєна.
— Ні, я не в тому сенсі, — почав пояснювати Гасан. — Я в сенсі, що я незваний гість. А взагалі-то я кращий від татарина, звісно.
— Ясно, — сказала Лєна. — Потанцюємо?
Була вона, поза сумнівом, королевою цього вертепу. Її прозора чорна сукня, а основне — цілковита відсутність під сукнею бодай чогось, зводила з розуму скаутів та бізнесменів. Навіть дівчата дивились на Лєну ніжно, хоча й зневажливо. І Гасан крутив її, як міг, довкола себе, стискав в обіймах і пристрасно рухався поміж столами, хоча це нічого не змінювало — вона дивилася повз нього і зовсім не звертала уваги на його гаряче дихання і запах справжнього чоловічого одеколону, котрий Гасан випив нині за сніданком.
— Брате, — говорив мені довірливо Ковбаса, — ти розумієш — шлях воїна! Шлях воїна, брате! Ти це розумієш?
— Розумію, — відповідав я.
— Ну, так ти з нами? — допитувався Ковбаса.
— З вами, брате, аякже.
— А як же вона? — кидав він обережні погляди на Лєну, що танцювала на стільці. — Вона тебе нізащо не пустить. Тут така справа, брате, — або жінки, або шлях воїна.
— Пустить, брате, — запевняв я його, — це лише випадкова зустріч двох самотніх сердець, за якою потягнуться довгі дні мандрів та переїздів. Одним словом, я з вами.
— Добре, брате, — тиснув мені правицю Ковбаса, — дуже добре. Виходимо на світанку. Шлях воїна, брате!
18
Кеша з’явився поночі, вже коли скаути спали під столами, а бізнесмени намагалися поділити між собою дівчат і не могли згадати, де чия. Чемно спитавши дозволу, Кеша підсів до нас. Побачив Лєну й відразу ж почав відморожуватись.
— Як тебе звати? — запитала вона.
— Інокентій, — важко сковтуючи прокурене повітря, відповів Кеша.
— Потанцюємо? — запропонувала Лєна.
Він нервово кивнув. Вони довго крутилися біля шинквасу, він боязко торкався її, вона дивилась йому в очі, від чого він німів. Потім повернулися. Було вже пізно, втома лягала на обличчя чоловіків і на рухи жінок, дух Різдва злітав під стелю й опадав нам на плечі, мов перший сніг. Вона не зводила з нього очей, щось дивне відбувалось із нею, я й не пам’ятав її такою — вона хвилювалась і весь час палила, говорила тихо, мовби сама до себе, і надовго замовкала, не дочекавшись відповіді. Тонка жилка билась у неї на шиї, і ледь помітний шрам білів на передпліччі, і губи її пересохли від жару, що займався в її горлі, так вона хвилювалась.
— Я від нього божеволію, — сказала вона мені пошепки.
— Ну, то забери його до нас, — порадив я. — У нього ж напевне холодно й неприбрано.
— А ти? — здивувалася Лєна.
— А я однаково вранці вирушаю, — пояснив я. — З братами по зброї.
— Я не хочу, щоби ти мене кидав, — тихо сказала вона.
— Я теж не хочу, — запевнив я її. — Але тут така шняга, що нічого не вдієш. Шлях воїна, розумієш?