В переддень винного шоу й зустрічі з Зораном тобі дзвонить агент із нерухомості. Будинок, який ви з колишнім купили у сподіванні завести там дітей і жити довго і щасливо, знайшов покупця. Якщо ви погодитеся на продаж, це все. Почнеться процес продажу, закрутяться нотаріуси, ваше розходження, яке поки що в реальному житті виражається тільки тим, що ти живеш у родичів і ходиш на побачення, набере ваги, наллється тілом, визріє і прорветься в ноосферу.
А чули, що Павліна зі своїм розійшлася? А шо таке? Та пив. Пив? Ой, чи пив, чи гуляв. Ні, не пив і не гуляв, а вимагав від неї збочень. Ні, не від неї, а від свого коханця. Ні, це вона завагітніла від араба, і він вигнав її з дому. Не від араба тільки, а від корейця. Їх вигнали з хати за борги, хату забрали і продали з молотка. Бо ж криза зараз, грошей нема ні в кого, так вона його і кинула, бо його звільнили. Вона била його качалкою, і він зрештою сказав ні нарузі. Люди говоритимуть що в голову збреде. Кому цікава оповідь про те, що любов минула, де тут драма, чим полоскотати язика?
Ти погоджуєшся на покупця і на ціну. Колишній також погоджується. Ви нарешті в чомусь погодилися.
В день побачення з Зораном у тебе починаються місячні, які чомусь у твоєму полтавському дитинстві називалися словом «діла». Тобі лише цього бракувало… Ти йдеш пити вино із сербським мачо, що теоретично мало би бути цікавим експіріенсом… як воно українською? Досвідом. Приємним часом. Часопроводженням. Але в очах у тебе туман через пігулки і сльози за втраченим будинком, ти й хотіла б скасувати зустріч, але ти вже кілька разів її відкладала і боїшся, що Зоран тебе просто пошле.
«Шукай очима фігуру східноєвропейського продавця наркотиків у шкірянці», — читаєш ти есемеску. Опис дуже влучний: ти одразу бачиш напружену постать, готову в будь-яку мить до дії: чи накивати п’ятами, чи зацідити тобі в табло, чи міцно тебе обійняти, чи спиздити гаманець — важко сказати.
Ви йдете куштувати вино. Йому нічого не подобається. «Я люблю Ріоху, — каже він. — Я курець, оці всякі ваші бургундські до моїх смакових рецепторів не пробиваються».
Ти згадуєш його сторінку на сайті знайомств. «Курю небагато» — значилося там.
— Небагато, як на югослава, — уточнює Зоран.
Він коментує твої підбори: «Це ж незручно! Ти не маленька, ти просто концентрована». Ти зауважуєш, що іноді хочеться дивитися людям бодай на підборіддя, а не на пуп. Він захоплено реагує на твоє зауваження й енергійно кривиться від вина. Ти тримаєшся з усіх сил, час від часу запиваючи водою з фонтанчика для споліскування вина чергову пігулку, але слабкість не відпускає.
— Ти трохи не така, як я собі уявляв, — каже Зоран. — Я думав, що ти більше говоритимеш.
— Я не така і є, — стогнеш ти. — У мене депресія і менструація.
— Ясно. Значить, якщо поїдемо пізніше до мене в гості, то трахатись не будемо. Ну це нічого, можемо просто поговорити. Я покажу тобі свої старовинні колонки.
Тут би сказати щось гостре і смішне, але ти можеш видушити із себе тільки слабку посмішку. «У мене завтра відповідальний день на роботі, може, якось іншим разом».
Запитуєш заразом, чим він займається. Він, як і Пітер, фінансист, але іншого профілю; він довго розповідає про фінансову аналітику й роботу з банками, особливо центральноєвропейськими, про визначення їхнього прибутку і аналіз видатків. Ти розумієш, що по- простому це називається «промислове шпигунство».
Те, що ти не особливо в балакучому настрої, не дуже заважає Зорану. Він починає говорити про свої інші побачення і про те, які страшні чувіхи на них приходили.
— Життя надто коротке, щоб цілувати крокодилів, — каже він і переходить до того, як ти виглядаєш у джинсах.
Ви доходите до стенду з балканським вином, і він починає неполіткоректно коментувати політичну ситуацію в нових балканських країнах.
— Словенське? — бурчить він. — Та словенців би й у помині не було, якби не хорвати з сербами. Словенія — це австрійська парковка, ось і все.
Ти кажеш йому, що він не перший балканець, який сповідує ідею панславізму, але страшенно жене на сусідів. Ті ж словенці, коли ти з ними спілкувалася, виступали за культурний взаємообмін з усіма, аби тільки не з сербами — ті й неграмотні, й дикі. Він заперечує, що не такий, бо для нього всі однакові, й одразу переходить на македонців і чорногорців, про яких йому також є що сказати.
Ти запитуєш, звідкіля в нього шрами на пиці. З’ясовується, що він воював у 1992-му. Він розповідає щось про пістолети, про те, як його напарник застрелив кількох, що ґвалтували дівчину в Боснії, про те, як приходили за його батьком, але він був удома і відстрілявся. Ти вирішуєш не уточнювати, на чиєму боці він воював, — у тій війні не було гарних боків.