Ти вирішуєш також, що ветеран балканських воєн, із можливими флешбеками — як воно? Згадками? Кошмарами? — та ще й такий, якому тільки подавай красиву дупу в джинсах, та ще й такий, який чувом не чував про політкоректність, тобі не потрібен, і це дивним чином покращує твій настрій, бо прибирає потребу подобатися. Несподівано для себе ти починаєш розповідати йому про проблеми з колишнім, про те, як тобі шкода втрачати свій дім — перший дім, який ти справді могла назвати власним, — і, за великим рахунком, про те, що мужики козли. Він усе це слухає, час від часу вставляючи власні 5 копійок, чи що там ходить у них на Балканах, про свою колишню, яка довго від нього йшла, йшла і нарешті пішла цього ж літа. Ти не розумієш, як можна довго йти від когось. Навіщо мучити себе й іншого? Через надії, що щось знову спалахне і вивергнеться, як древній вулкан, якого вже давно перестали боятися? Хрін там. Може, Ісус і є любов, але любов не є Ісус, ні хріна не воскресне.
Ви сидите й говорите допізна: тобі є багато про що розповісти, а кому, як не цьому гевалу. Хай слухає, однаково ти його більше не побачиш. Це йому кара за чоловічу дрібність духу, за ницість і безвідповідальність, за те, що якимось чином він причетний до того, що у тебе немає дому. Хай, падло, слухає.
В якусь мить Зоран каже, що раз тобі так паскудно, то ти мусиш йобнути його в плече кулаком і тобі полегшає. «За що? — дивуєшся ти. — Ти мені нічого поганого не зробив». «Ну й жирна ти дура», — миттєво каже він. Ти заціджуєш йому в плече, і справді легшає. Він кладе свою величезну лапу тобі на плече. «Це ще що? Що твоя рука тут робить?» — питаєш ти, водночас дивуючись, що тобі не відразливий цей доторк. «Їй тут добре. Вона якраз туди підходить». «Прибери». Він прибирає.
Ти, вже цілком не знати нащо, розповідаєш йому про Пітера і про те, що не можеш зрозуміти, що він про тебе думає, і про те, що тобі треба не встругнути херні і дуже ретельно виважити все на майбутнє, і як ти намагаєшся вперше в житті все зробити правильно. Зоран гмикає. «Такі розумні люди, як ти, часто думають, думають і додумуються до того, що заганяють себе в куди гіршу ситуацію, ніж якби просто робили що хочуть. Багато хто вважає, що чим важче чогось добиватися, тим воно цінніше. Я в це не вірю. Якщо воно не дається в руки, то це не моє».
Наступного дня він пропонує зустрітися, але ти не маєш сили. «У мене зараз бардак у голові, дай розібратися, якщо це вдасться, я подзвоню тобі», — пишеш ти. Він сміється: так йому ще не відмовляли.
З мотивів того, що Бог трійцю любить, ти йдеш на побачення з іспанцем-аудитором.
Він з Мадрида, де ти ніколи не була. Іспанець товстуватий і лисуватий, але тебе це, знову ж таки, не лякає, бо основне — душа. Ти вперто женеш із голови слова казліни Зорана про коротке життя і крокодилів. Хай Антоніо товстий і лисий, зате знає п’ять мов, а ти філолог і саме вивчаєш іспанську: ось уже й спільність інтересів.
Антоніо замовляє столик у прекрасному тапас-барі. Хоча в тебе останнім часом немає апетиту, ти щось таки їси. Він багато й цікаво розповідає про свої гастрономічні тури — подорожі, основною метою яких є хавати місцеві делікатеси в три горла. Барвисто переказує, як смачно закушував восьминогом десь у Галіції. Ти розповідаєш, як у кращі часи самотужки проковтнула дві з половиною дюжини вустриць на вустричній фермі в Аркашоні під Бордо. Він розповідає про свою католицьку школу, де статеве виховання 14-літнім лобурям читала черниця, яка бачила чоловічі гонади тільки на картинці. Ти розповідаєш про маніяка, який ховався в дівчачому туалеті в піонерському таборі «Ромашка», і твої дівчата-сусідки по палаті чомусь будили тебе, а не вожату, щоб ти пішла з ними в туалет, бо їм самим страшно, і ти здуру пішла, також не розбудивши вожату; маніяк шепотів: та ви просто подивіться… — але ти голосно закричала «вон атсуда на хуй», і він таки пішов. Ваші історії смішні одне одному, і вони чомусь переважно про хуй, конкретику, яку ти, як і та черниця, вже слабо собі уявляєш, і тобі вже здається, що хуй — це щось абстрактне, що він існує тільки в анекдотах, але йому здається по-іншому. Дорогою з ресторану — ти йдеш, махаєш руками і щось розповідаєш — він зупиняє тебе й слиняво цілує в рот. Ти сахаєшся, пояснюєш, що це не входило в твої плани, і швиденько біжиш на метро, відчуваючи водночас післясмак вечері, бридкість від непрошеного поцілунку і вже традиційний жаль за витраченим на ресторан баблом. Бридкість тримається кілька днів.