Він упіймав себе на думці, що хотів би її з’їсти, — такою знайомою, такою рідною вона йому видавалась. Йому хотілось торкнутися долонею її потилиці і вигину шиї. І понюхати її вухо. І лизнути язиком — цікаво, вона солона й гаряча, як здавалось на початку, чи крижана, холодна, що аж язик примерзає, і наче б’є струмом. Йому хотілось доторкатися до неї. Запорпатися в неї лицем. Згорнути її калачиком і покласти собі на коліна.
Але йому було страшно. Вже навіть від цих бажань його охоплював такий дикий жах, що від цього спазми хапали легені й усю дихальну систему. Від браку кисню аж в очах потемніло. Та він зібрав усю свою непохитну силу волі, і йшов далі, і вів її за собою, не виказуючи власної слабкості.
Не можна далі відступати від правил, виправдовував він себе.
Хоча йому дуже хотілось запитати її ім’я. Просто аж боліло, так треба було довідатись, як її звати. Може, це щось прояснило б. А може, й ні.
«Я навіть не знаю, куди веду її. Навіть не знаю, навіщо це роблю», — пригнічено подумав він.
— Куди ти ведеш мене, морячок? — запитала дівчина з насмішкою в голосі, так, ніби знала відповідь на запитання.
— Сама побачиш, — буркнув він. — І не називай мене все ж морячком.
— Звичка, — прошелестіла вона.
Заокруглені сходові прольоти нагадували арки, залізні перила, поїджені корозією, перейшли в чудернацькі бортики, наче витесані з мармуру чи якогось благородного світлого каменю. Чоловік не зауважив, як це сталося, проте зміни не надто сильно його здивували. Він звернув на них увагу, однак якось побіжно, як на щось неважливе, на щось само собою зрозуміле.
В стінах глухонімою чорнотою зяяли дірки, крізь які мерехтіли зорі. «Ми всередині кулі, а навколо лише простір», — подумалось чоловікові. І це видалося йому з біса логічним.
Під ногами дедалі частіше розверзалися карликові нескінченні провалля, через які переступалося підозріло просто, без жодних зусиль.
То тут, то там траплялися чудові античні скульптури, дещо пощерблені, але прекрасні аж до запаморочення. Якісь хлопчики з гладенькими торсами та кучерявими головами, з білими невидющими очима й презирливими посмішками на повних, вигнутих луком губах, діани з гордими горбинками носів, що обіймалися з тонкорунними козами (ті, як правило, стояли з піднятою передньою ніжкою), грізні бородаті божества з могутніми крупами, сатири з гострими безсоромними борідками.
«У мене дежавю», — подумалося чоловікові. Він зупинився. Дівчина зупинилась тієї ж миті, що й він, — ніби знала, куди саме він її веде. Вона стояла, опустивши голову, трохи зсутулившись, — майка залита кров’ю, синяки на худющих плечах, ребра проступають, мов гірські хребти. Але в кутику її розбитих губ чоловік знову зауважив посмішку. Полонянка на долю секунди підняла на нього погляд — і очі її були, як очі арктичної вовчиці.
Проте він вирішив не звертати на це уваги.
— Ось ми й прийшли, — сказав він, дістав з кишені ключа і відчинив оббиті дерматином (під дерматином якесь дешеве м’яке наповнення, щось на кшталт вати, що створювало відчуття спухлості, пухирчастості) двері, на яких широкими круглими кнопками було викладено профіль пуделя з фігурно обтятими вухами.
Вони увійшли досередини, і чоловік, звичним рухом смикнувши за мотузок запилюженого торшера (біла паперова куля на різьбленій дерев’яній ніжці, довкола якої миттю запурхали товсті волохаті нічні метелики), зняв зі спини рюкзак і повісив його на ріг бронзового носорога, який понуро стовбичив біля входу.
— Тут хтось живе? — запитала дівчина.
— Жив, — коротко відповів чоловік.
— А хто? — Вона зацікавлено роззиралася навсібіч, нервовими руками розтираючи худі плечі.
— Не пам’ятаю, — розгублено сказав він, вивчаючи кімнату не менш зацікавлено.
Він так давно не був тут, так давно, що все майже стерлося, хоча, безперечно, спогади можна відновити, вони обов’язково проступлять, треба тільки постирати пил. І чоловік рішуче протер рукою велике люстро, почорніле від часу.