Світлана Поваляєва
Атракціон
Соня зависла над містом у найвищій точці чортового колеса. Соня вивчила розклад руху чортового колеса, як телеведучий — сценарій програми з усіма цими шапками, розгонами, перебивками й відбивками на рекламу. Внутрішній таймер дисципліновано вмикається в кожній часовій точці переходу до наступної дії. І так само, як звиклий до прямих ефірів телеведучий за дві хвилини до включення може розслаблено допивати розчинну каву і докурювати сигарету в гримерці, Соня дивилася на парк і людей внизу, відпускаючи до задимленого спадню клапті звичних думок. За дві зупинки до найвищої точки чортового колеса вона витягла з кишені сарафану невеличку кульку і стисла її в долоні. Кулька — намистина з чеського скла.
Принаймні це називалося «чеським склом» в колишній радянській республіці УРСР. Намисто з чеського скла вигравало псилоцибіновими веселками на грудях Соніної виховательки в дитсадку, намисто з чеського скла стріляло навсібіч вогнями чистого спектру. Намисто було коштовним і рідкісним — тільки дружина військового кадровика, така, як Соніна вихователька в дитсадку, або така, як директриса найбільшої в УРСР швацької фабрики, де працювала Соніна мама, могли носити такі намиста. Соніна тітка теж мала таке намисто. Чому — невідомо, бо Соніна тітка не мала чоловіка — військового кадровика і не була директоркою фабрики. Вона була телефоністкою і дружиною алкоголіка. Але, можливо, для балансу добра і зла в порожнечі — як-от одні поглинають маргаринові торти, а інші ходять на рибалку чи до солярію — тітка мала багато різних прикрас і дозволяла Соні бавитися ними. Деякі навіть дарувала. Соня дуже сподівалася, що тітка прочитає в її собачому погляді жагу отримати «буси». Соня вбиралася в «буси» і крутилася в них перед тіткою, коли та виливала на кухні душу заклопотаній Соніній мамі. Мама перечіпалася об Соню, Соня однією рукою відтягувала намисто — щоб сяяло, іншою погладжувала зшиту зі старого тюлю бальну спідницю, аби тітка втямила, як одне до одного пасує, тітка розказувала мамі, як її чоловік знову нализався і застряг у чергової хвойди, телефоністки з міської телефонної станції, тітчиної колежанки, мама шаткувала капусту, смажила котлети і дратувалася. Соня перейшла до п’ятого класу і перестала демонструвати своє захоплення «бусами». Кожної наступної чверті доводилося натужно виправляти трійки попередньої, чалапати по понеділках-середах-п’ятницях «на музику», зачіпаючи гітарою в синьому сатиновому чохлі дерева, ліхтарні стовпи і сумки пішоходів, що кришилися кадрами посипаної плівки на пікселі, наче кубики варених овочів у вінегреті; доводилося вчитися гордо мовчати на всі звинувачення класних активістів у нехтуванні «політінформаціями» після уроків. Соня перейшла до сьомого класу і закохалася в учня восьмого класу. На великих перервах у шкільних коридорах кожен його рух вигравав псилоцибіновими веселками і стріляв по Соні вогнями чистого спектру. У перерві між вступними іспитами до університету Соня позбулася цноти і знайшла в собі звичку дивитися під ноги, підбираючи на ходу рештки чужого іміджу — ґудзики, язички від блискавок, заколки, залізні або пластмасові лейбли від сумочок, пряжки, блискітки, що відірвалися від пухових светриків, та штучні камінчики, що відклеїлися від біжутерії. Загублені або викинуті квіти Соня теж підбирала, несла до куща або дерева з дуплом і там залишала, ні про що конкретно не думаючи. Коли з грудневої багнюки на тролейбусній зупинці до Соні мигнув чистий веселковий вогник намистини з чеського скла, Соня глянула в брудне міське небо, побачила, як гайвороння збивається в зграю на пошуки нічлігу, і стягла для намистини рукавичку. Ця історія намистини з чеського скла тепер у такому вигляді лежить у Соніній пам’яті.