В найвищій точці над містом, коли кабінка чортового колеса зупинилася секунд на тридцять — за цей час телеведучий може зробити підводку до сюжету чи представити гостей в студії, — Соня підняла руку до рівня очей і прилаштувала намистину так, щоб останні промені задимленого серпневого спадню опромінили грані чеського скла вогнями чистого спектру. Соня вчилася в намистини випромінювати веселку. Без псилоцибів. Чортове колесо шарпнулося, і Соніна кабінка попливла вниз. У найвищій точці опинилася наступна кабінка, з якої на Соню дивився чоловік.
— Гей! — гукнув чоловік. Його очі зблиснули вилученим зі спектру ультрафіолетом. — Принцесо! Якщо ти не зачекаєш мене внизу, я перелізу до тебе вже! — Чоловік перекинув ногу через борт кабінки.
Соня злякалася.
— Я зачекаю! Не стрибайте! — крикнула вона.
Чоловік усміхнувся — всі вогні чистого спектру протуберанцями вистрелили з білого — і забрав ногу з бортика кабінки. До самої зупинки внизу Соня дивилася то на витоптаний стумою і ще сонними тінями парк, то на штучне паркове озеро з катамаранами й несвіжими лебедями, то на облуплений тир в гущавині парку, то на працівника атракціону «Чортове колесо» в червоному комбінезоні, то на машини, що ковзали асфальтом, наче праски, то на вищерблену цегляну стіну заводу з протилежного боку шосе. Чоловік дивився на Соню. І усміхався. Веселкові вогні стрибали по Соні, як обкурені зайчики. Соня ступила на землю — в грудях наче акваріум з рибками- неонами хлюпнув водою, хитнувся — і, не наважившись порушити обіцянку, озирнулася. Чоловік не дочекався, коли його кабінка замінить попередню, з якої вийшла Соня, і таки вистрибнув за декілька метрів і десятків секунд до зупинки. Працівник атракціону «Чортове колесо» заволав зі свого місця щось брутально-загрозливе. Соня дивилася на статуру чоловіка, ніби наново вирізьблюючи поглядом всі його бездоганно рельєфні м’язи.
— Ну, привіт! — сказав Соні чоловік. Точніше, молодий чоловік.
Соня подивилася вгору — на його лице, глянула вище — на порожню кабінку в піковій точці чортового колеса, на гуашево-чорне верховіття у згаслому небі, потім собі під ноги — на розплющені підошвами ґумки і пивні кришечки.
— Салют. Я — Соня, — сказала Соня.
— Костик, — сказав чоловік.
Можна було б і не говорити, подумала Соня, коли Костик її поцілував. Можна було б взагалі не розмовляти, думала Соня, заварюючи каву на кухні у Костиковій квартирі. Про що ми говоримо? — думала Соня, одягаючись вдруге, після того як Костик впечатав її в стіну поцілунком вже біля вхідних дверей, одну по одній знову здер з неї всі одежини і відніс до ліжка. Коли з білого вогню виходять промені чистого спектру, можна тільки бути. Неможливо про це говорити. Я бачу, думала Соня, повертаючись додому в супроводі м’язистих каштанів і вбраних до вальсу лип, надпиваючи жовтої мадери з кожної ліхтарної плями, я — бачу. А коли я говорю, навіть коли я слухаю, як він говорить, я сліпну. З неба сіялися намистини чеського скла, Соня злітала над нічним містом, і мокрий сарафан обліплював її пещене тіло псилоцибіновими спалахами. Соня зависала над містом, а коли Костик її цілував, з подивом опинялася на балконі його помешкання — поруч зі спортивним велосипедом і відкоркованою пляшкою червоного вина під ногами. Одного разу Соня навіть прокинулася вранці всередині теплого вузла бездоганних м’язів. Вона лизнула один м’яз. Подумала, як можна цей смак назвати, і додумалася тільки до того, що це Костикове плече. Столиця — це місто квіткових моргів, квіткових цвинтарів і квіткових музеїв, подумала Соня, коли Костик подарував їй оберемок довжелезних колючих стебел з глянсовим листям і тугими кров’янисто-бордовими пуп’янками.
— Я люблю тебе, — каже Костик.
Соня засмагає під його ультрафіолетовим поглядом.
— Я тебе теж люблю! — не замислюючись, говорить вона.
Костик обгортає рушником стегна, переступає через бортик ванної, бере зубну щітку, вичавлює на неї пасту, встромляє щітку до рота і шурує нею по кутніх зубах, розглядаючи себе в запітнілому по краях дзеркалі, переводить погляд на Соню в дзеркалі. Спльовує пасту.