А потім настає весна, Соня і Костик блукають відталим бузково містом, не знаходячи ані вільних лавочок у парках і скверах, ані вільних столиків у кав’ярнях, ані вільних гойдалок на атракціонах — всі місця під сонцем зайняті.
— Невже нам нема про що поговорити? — запитує Костик Соню.
— Весна, — каже Соня. — Давай говорити про весну. Дивись на бруньки! Мабуть, завтра вранці вже буде листя.
— Он сидить кішка. Ось сидить баба і продає насіння, — заводиться Костик. — Ми так і будемо констатувати все, що нас оточує?
— Можна переживати все, що нас оточує. Але навіщо тоді говорити?
— Слухай, ну можна ж просто поговорити, нормально, без напрягів, навіть не на якісь філософські теми, а про дитинство, наприклад, про життя, про те, як ми жили до того, як зустрілися, про знайомих наприклад. Є ж якісь історії.
— Сенс?
— Що сенс? Сенс такий: мої знайомі — це частина мого світу, мого життя, мого побуту. Якщо тобі нудно про них говорити, значить, тобі нудно зі мною.
— Мені не нудно. Просто я не знаю, що сказати. Твої знайомі — це просто люди. Ти сам обираєш, кого зробити частиною свого світу, а кого — ні, правильно? Є дія. Я її переживаю, коли дію. Коли я дію, я і є дією, немає окремо мене і окремо дії. Коли ми займаємось сексом, я не думаю в цей час, що ось є я, є ти і є секс, яким я займаюся з тобою, а ти зі мною.
— І тобі байдуже, говорю я тобі щось в цей час чи просто мовчки трахаю, да?
— Стоп! Це мої слова! Це я все маю говорити! Я мушу тобі сказати, що нам нема про що говорити, а коли ми познайомилися — було про що. Але… фішка в тому, що ми тоді навіть не чули своїх слів, ми не говорили про щось — ми були розмовою, але не мали мети щось з’ясувати чи підтримувати стосунки. Ми були переживанням, яке неможливо описати словами. Самодостатньою дією. Розумієш?
— Ні, не розумію. Мені здавалося, тобі зі мною цікаво. І я уважно слухав тебе, тому що хотів щось про тебе дізнатися. А зараз виходить так, ніби нічого спільного у нас з тобою, крім сексу, немає, — це ти сказала. А ти знаєш, дорога принцесо, що це значить? Це значить, кицю, що нам з тобою нє жить і нє дєлать дєтєй, в заапарк нє хадіть і нє єсть бєляшей! — Костик нависає над Сонею посеред вулиці, затуляючи собою кварцево-бліде призахідне сонце, дивиться Соні в очі своїми блакитно-сірими, кольору похмурого моря очима, а його обличчя виглядає, як сотні будь-яких чоловічих облич у громадському транспорті, — просто зображення. Соня напружується, щоби не забути, хто він узагалі такий, цей чоловік.
— О’кай! Терпіти не можу зоопарк і біляші! І дітей теж, до речі! Ненавиджу дітей, зоопарк і біляші! Підозрюю, вони якось навіть пов’язані між собою! Тепер ми, як нормальні люди, розмовляємо?! Ось! Ти тепер дізнався про мене, що я ненавиджу біляші з дітей в зоопарку! Що про себе розкажеш? Чий остеохондроз тобі більше подобається — жіночий чи чоловічий? А правда ж, депутати — такі уроди, що після них треба тиждень вроки яйцем викачувати? А ти яких тьолок любиш — бландінок чи брюнеток? З цицьками чи з ногами? Чи з дупами? — Соня чує себе звідкілясь з-за рогу будинку, крізь шум машин, Соня чує, як вона перекрикує всі машини, і відчуває, як її тіло змиває слізьми аж до самої станції метро, мов пластикову пляшку — потоками зливи.
У Соні безсоння. Вона думає: «Яка я? Хто я? Що таке “я”? Де воно в мені? “Воно в мені”. Кошмар. Я красива? Красива — це яка? З чийого погляду красива?» Соня розглядає себе в дзеркалі: «Ні, я не гарна, — думає вона. — Я — неоковирна якась. Як дура виглядаю. Чому я спочатку щось люблю, а потім не люблю або спочатку мені щось не подобається, а потім подобається? З якого початку?» Соня зовсім випадково зауважує, що в болоті цієї маячні немає дна, що кольори світу стерлися і подрібнилися на ледь забарвлені зовні предмети. І продовжують дрібнитися. Соня з жахом усвідомлює, що це триватиме вічно, якщо сама вона, Соня, не припинить це. Намистина. Згадавши, Соня істерично серед ночі шукає намистину по всіх кишенях і пуделках. Соня тепер постійно «з жахом усвідомлює», «істерично шукає», «загадково усміхається», «замислено п’є каву», «знуджено чекає», «болісно намагається уявити», «виснажливо цілується». Біда чорна. Так і кажуть — «біда чорна», бо, коли ти сліпнеш, стає чорно. Тільки морок. «Я не буду домовлятися з Костиком, — думає Соня. — Не стану йому дзвонити. Можна подумати, що ми…» А можна не думати?! «Я просто завтра піду до нього, — вирішує Соня. — Просто піду, і все. Я вдягну сарафан, в якому я була, коли ми познайомилися, знайду в підземному переході квіти, покинуті квіти, принесу йому і скажу, що ось, не можна викидати квіти, навіть якщо вони зів’яли і втратили кольори, не можна просто брати і кидати їх під ноги перехожим просто посеред вулиці чи в темному підземному переході. Їх треба поставити у воду, дати їм сонця перед смертю. Сонця, і води, і спокійної смерті, розумієш? І він мене поцілує так, що я стану веселкою».