«Гопи так не висловлюються», — думає Соня і прокидається.
Чортове колесо шарпнулося, і Соніна кабінка попливла вниз. У найвищій точці опинилася наступна кабінка, з якої на Соню чорними очима, не кліпаючи, дивиться дівчинка. Морозиво скрапує на рожевий сарафанчик дівчинки майже хвилину (короткий новинний сюжет або повноцінний синхрон експерта). Майже у всіх кабінках сидять батьки з малими дітьми або парочки. Соня разом з вечірнім сонцем занурюється в деталі міської панорами, доки дерева не заступають ніжне фламінгове світло, а хідники не відригують ніжну бузкову сутінь, поплямовану машинами й людьми.
Соня зійшла на землю, глянула, як чортове колесо одноманітно пересуває до найвищої точки порції людей, поклала до рота намистину з чеського скла і пішла геть. «За кілька хвилин можна прожити життя», — думала Соня. За хвилину може наснитися кілька повноцінних сюжетних снів. За хвилину можна прокрутити ролик про еволюцію розвитку людства. За хвилину може померти мільйон людей і безліч різноманітних істот. За хвилину може з’явитись і зникнути життя.
На сходах підземного переходу хтось торкнув Соню за лікоть. Соня озирнулася. Молодий чоловік з бездоганно розвиненими м’язами усміхався Соні, його очі сяяли вилученим зі спектру ультрафіолетом.
— Дєвушка! Можна с вамі познакоміцца?
Соня хутко сплюнула в кулак намистину, але не наважилася покласти її в кишеню. «Вирішить, що я запихаю до кишені вижувану ґумку», — подумала Соня і ніяково завмерла. Почулася дерев’яною лялькою, котра зараз брякне щось непересічне. «Але таке, щоб цей красень зрозумів, що… якщо я хочу з ним хай навіть просто зараз потриндіти й випити пива, то щоб зрозумів, що я, типу, такий свій пацан, — подумала Соня, — а якщо хочу, щоб він пішов геть, то таке, щоб не образити… а якщо я хочу його трахнути, розчленувати і з’їсти, то щоб не думав, ніби я така доступна… а якщо я хочу… а чого я взагалі хочу?»
І раптом у Соніному сонячному сплетінні розпустилася вогненна квітка кольорів чистого спектру. Квітка Милосердя.
— Вибачте! — Соня примружилась, щоб розгледіти абрис довершеної статури крізь барвисте живе сяйво. — Вибачте, я… я поспішаю.
Соня тицьнула в долоню чоловікові намистину з чеського скла, збігла сходинками підземного переходу, обернулася і сказала ще:
— Щасти вам! Хай Вам По-справжньому Завжди Щастить!
Тарас Прохасько
Есеї
Фелікс
Мені було кілька років, коли померла бабця. Тому пам’ятаю небагато сказаних нею речей. Однак всі вони, виявилося, мали одну здатність. З часом, з віком, з досвідом кожна з її сентенцій набувала щораз вагомішого значення. Якось ми розглядали один з ретельних підручників анатомії. Тоді бабця сказала, що такої людини, як у анатомічному атласі, насправді нема. Це така ж абстракція, як і поняття норми.
Все моє подальше життя поширювало і поглиблювало розуміння цього зауваження. Воно вийшло далеко за межі підручника нормальної анатомії чи патологічної фізіології. Воно ілюструвалося історією звичаїв і стилістикою різних авторів, незабутніми обличчями й забутими словами. Я переконався, що найбільше неповторності можна віднайти і відчути в тому, що здається подібним і незмінним: у порах року, у стадіях дня, в кольорі трави, в прозорості води, у камінцях на річковому березі, в найулюбленіших анатомічних деталях… Що вже казати про різні дивноти різних людей, коли кожну особу можна вважати ймовірною точкою, через яку проведена вісь норми. Інша справа, що всім цим точкам потрібно співіснувати у спільному хаосі власних осей.
Співіснувати з Феліксом було дуже легко. Він показував мені своє місто. Водив вуличками, садами, берегами річок і каналів. Він умів розуміти те, що я ледве міг пояснити його мовою, і говорив своєю мовою так, щоб усе зрозумів я. Ми купалися у велетенському холодному озері, снідали старими сирами, вечеряли молодими винами. Він курив мої сигарети, я їздив на його «ровері» і ночував у його майстерні з полірованою бетонною підлогою. Нормально. Правдоподібно, я би вже міг його попри це все забути, якби не одна дивнота.
Кожного дня Фелікс зникав кудись на дві години, а весь простір його майстерні був заповнений тисячами рисунків і фотографій, на яких було зображене одне й те саме дерево. Мені потрібно було не спати кілька годин, вдивляючись у графіку, щоб усвідомити, що тут немає двох однакових рисунків, двох ідентичних фотографій. Згодом виявилося, що впродовж п’ятнадцяти років — день у день — Фелікс малює і фотографує своє улюблене й уже рідне дерево на березі озера. «Чи це нормально?» — думав я, одночасно думаючи про свободу приреченості, приреченість на свободу, безконечну непорушність мінливості, про неповторність незмінного і схеми неіснуючих тіл в атласі нормальної анатомії.