Найбільше мене дивувало те, що їм ніколи не було нудно. Що вони ніколи не змучувалися говорити ніжно одне з одним. І щодня могли розказати собі щось нового і цікавого.
Вони були незламними й беззахисними. Незламними в своєму світі. Беззахисними, якби довелося зіткнутися з чимось таким випадково брудним, що нами сприймається як норма.
Вони жили в умовах, які європейські спостерігачі визнали б екстремальними і непридатними для гідного життя. Але ж вони самі були настільки гідними, що…
Я питав у них про їхні труднощі і клопоти. Вони надто довго думали, не знаючи, що це означає. Нарешті — змушені щось відповісти — сказали: «Лише якби прийшов вовк. А більше нічого такого».
Тоді вони ще не знали, що цілу їхню полонину хочуть викупити за дуже велику винагороду.
Заки зайшла ніч…
Багато років тому я заколисував на ніч дітей на руках. Тоді це ще не вважалося неправильним. Щось співав, намагаючись, щоб і голос, і резонанс у грудній клітці, і мотив пісні були снодійними. Маленьке пригорнене тіло обманути неможливо. Щоб воно заспокоїлося, треба самому бути абсолютно спокійним. А молодому татові так часто йшлося про те, щоб сини заснули, а він міг би піти кудись до товариства. Серцева аритмія цього очікування збуджувала втомлених денними враженнями дітей, не давала їм спокою, відтягала момент засинання, ще більше напружуючи неспокій тата.
Тоді я вдавався до останнього аргументу. Співав сумну пісню про те, як вітер березу зломив, як сарну підстрелив стрілець, як метелик поранений млів, як боротися з смертю було вже неміч, одначе боролась, заки зайшла ніч, як на світі у кожного сонце своє, як любенько живеться, як сонечко є, як згасне те сонце, як жити дарма… Я ставав спокійний. Діти спали. Я йшов туди, куди вже не конче було йти, і думав про те, що ще трохи пожити на думці було і, може, пожив би, та сонце зайшло…
Не міг навіть припустити, що життя захищає себе аж так, настільки сильно тримаючись того пучка сонячного світла, яке до останку робить нежиття невидимим. Ніколи не думав, що компрес пам’яті має таку ж гоїльну здатність, як і сни, в яких просто неможливо дійти до відчуття смерті.
Бо чому замість сухих губ, закочених очей, скручених пальців, спочених лиць, затиснутих щелеп, збитого дихання, гарячі і холоду тіл, стогонів, вигуків і проговорених марень, замість конвульсій і нерухомості, напруження й безвольності м’язів, безміру поглядів, у яких можна побачити будь-що, замість розпанаханих тіл, з яких відходили рідини і душа, я пригадую щось зовсім інше? Щось таке, що було поруч з найдорожчими смертями, але вже не мало з ними нічого спільного. Якісь незбагненні фрагменти — якісь сині вересневі небá, осіннє тепло, лямпа на нічному ґанку, чиїсь ребра під тонкою брудною суконкою, квітневий сніг, довгі білі коридори, холодна горілка з цитриновим соком, листя велетенського явора, що опало все разом за одну годину, нарцисові поля, верхні полиці перегрітих загальних вагонів, жовта піна пилку на квітневих калабанях, поспішна сигарета в лікарняному ліфті, різні чаї, різні запахи, конюшина і шипшина, блискуче і тверде листя в буковому лісі, подряпані ожинами плечі, сушені на блясі грушки (щось підозріло багато рослинних спогадів)…
А по тому здивували діти, зробивши всі нерозуміння, роздуми, асоціації, спогади і усвідомлення прозорими, гірко-солодкими і некерованими, як сльоза. Ми їхали випадковим бусом страшенно складною дорогою в туманному каньйоні. У тому ж бусі була ще маленька дворічна дівчинка. Потім сталася якась така аварійна ситуація, в якій кожен пасажир бачить її повільний розвиток впродовж кількох секунд. І ясно бачить — чим усе це закінчиться. Але сталося одне з чисельних див. Як уві сні, який не дозволяє відчути стану вмирання. Тоді діти дуже спокійно сказали — шкода би було лише дитини, вона ще нічого не знає, бо ми вже так багато пожили… Одному було аж дев’ять, меншому — ще вісім.
Літо
Зовсім незрозуміло, як це йому вдалося. Але літо вже минає. Якщо зважати на гірські канони купання в ріках — від Івана до Іллі, то залишилося ще два тижні. А я ще майже не купався. Натомість ховаюся то від спеки, то від злив у маленькій рідній хатці в горах. Оглядаю пачки старих фотографій. Одна чомусь цього разу зачепила особливо. Видно велетенське озеро, силуети будівель на протилежному боці. Видно борти дерев’яного човна, в якому сидять хлопець і дівчина. Він худорлявий, але м’язистий. Руки на веслах, відкритий радісний погляд, голова пострижена так, що спереду чуб, а все решта вистрижено під машинку. Таким міг бути підлітковий Френк Синатра. Або якісь фрагменти з фільму «Якось в Америці». Або наші хлопці біля турніка, на плесі, в довгих чорних трусах. Дівчина страшенно гарна. Вона, примружившись від сонця в не дуже холодній воді, дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає, крім того що вона гарна і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо — крім всього іншого — її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.