В цьому місті живуть 14 000 людей, які відвідують 100 різних сект, і це вирішує проблему вільного часу в період, коли немає нартярського сезону.
Найбільшою атракцією в культурному житті міста є мюзикл «Марія Маґдалина». Про це я знала, ще коли їхала сюди, і запланувала похід на мюзикл увечері. Театр, дуже схожий на сільський клуб, тільки значно більший, я знайшла майже відразу. Там було порожньо й зимно, на стінах, над характерними дерев’яними панелями, висіли фотографії акторів у рамках зразка пізніх 60-х, я довго блукала заплутаними порожніми коридорами, намагаючись знайти касу чи бодай якісь вказівки на те, де продаються квитки, але зустріла лише ту саму літню пару з сусіднього номера. Вони пояснили мені, що замовляти квитки на мюзикл треба заздалегідь, за кілька місяців наперед, бажаючих потрапити на знамените дійство надто багато. Ми розговорилися і пішли на вино до все тієї ж єдиної відчиненої піцерії.
Герман і Аня прожили в цьому місті двадцять років. Обоє народилися у великих містах і закінчили педагогічні вузи, Германові запропонували тут роботу після того, як він втратив посаду в школі іншого міста, Аня ж вийшла заміж за працівника однієї з тутешніх нартярських баз. Герман був переконаний, що затримається тут не довше ніж кілька років, а потім знайде собі місце деінде. Аня мала доволі романтичне уявлення про життя в провінції і, навпаки, тішила себе мріями про затишний будиночок, доглянутий сад, великого волохатого пса і двійко дітей. Герман невдовзі одружився, і в нього народилося троє дівчат. Аня натомість розлучилась і залишилася мешкати з маленьким сином. Тоді вони й познайомилися, їй запропонували посаду в тій самій католицькій гімназії при монастирі, де він уже працював.
Їхня колишня юнацька самовпевненість у тому, що варто їм з’явитися на новому місці, і сонна провінція тут же впаде до їхніх столичних ніг, на той момент уже видавалася смішною обидвом. Але вони й далі продовжували відчувати в своєму ставленні до оточення ту іронічну дистанцію, яку можна зберегти лише за умови, що не відчуваєш себе часткою тутешнього середовища, коли вважаєш себе вищим, кращим, помічаєш чужу обмеженість, примітивність, зашореність. Саме на цьому ґрунті вони й зійшлися. Їм здавалося, лише вони двоє відчувають майже аристократичну нехіть до захоплення гірсько-лижним спортом, яке приваблювало сюди сотні сезонних туристів. І спершу вони не помічали, що саме цією зверхністю найбільше видають себе, видають те, що вже влилися в місцеве життя значно сильніше, ніж самі зауважують. Адже корінні місцеві мешканці були єдиними, хто не їздив у сезон на нартах. Тобто не те, щоб місцеві зовсім не їздили, тут усі з дитинства вміли віртуозно кататися, як гуцульські діти, що чіпляються до вантажівок, коли ті везуть лижників догори десь у Славському. Принагідно й тутешні могли зібратися компанією і виїхати покататися. Але робили це так само рідко, як рідко вибираються на пляж мешканці приморських сіл, які живуть з того, що подобово здають квартири туристам. Здається, нехіть до чужинців, які цілими днями вештаються твоїм подвір’ям і вічно чимось незадоволені, до їхніх галасливих дітей, закіптюжених машин, які ще довго зберігають на собі специфічний сморід траси, до їхніх вічно вологих купальників, розвішаних по найнесподіваніших закутках, переростає з часом у нехіть до самого моря, в якому всі ці чужинці залишають свої нечистоти і болячки, і в цьому морі стає гидко купатися, бо й саме це море вже не має нічого спільного зі знаним з дитинства чистим, прозорим — спогади про нього затуманені впливом емоцій, сентиментів, які завжди наростають на спогадах із часом. Напевно, з горами відбувається щось подібне. Натовпи невправних початківців і блискучі фірмові цяцьки досвідчених лижників, галас, нав’язлива всеприсутність сервісу — все це не надто приваблювало тих, хто міг насолоджуватися горами будь-коли наодинці, для кого ці гори були постійно доступними, були завжди поруч і так поволі через цю доступність втратили більшу частину привабливості.