Але це знання прийшло до них лише згодом, а спершу Герман і Аня вважали, що в цьому місті може бути комфортно й затишно лише тому, хто захоплюється гірсько-лижним спортом, і вбачали єдину та основну причину власного конфлікту з містом саме в своїй неспортивності, цілковитій байдужості до результатів останніх змагань, а навіть до перебігу зимової Олімпіади, яка відбувалася тут за їхньої пам’яті. На момент Олімпіади вони демонстративно купили собі абонементи до Віденської опери і поїхали машиною до Відня на весь час змагань. Тобто поїхали двома машинами. Бо тоді ще жодні інші стосунки, окрім службових, їх не об’єднували. У Відні вони зустрілися випадково і тоді вперше розговорилися про те, як важко їм адаптуватися до життя в Інненштадті, звідки з кожним роком усе менше шансів вибратися і де з кожним роком усе важче залишатися. На той момент їх уже дратувало в містечку все — сусіди, знайомі (а тут усі були або сусідами, або знайомими), туристи, діти корінних місцевих мешканців, діти емігрантів (діти із сімей щасливих чомусь дратували не менше, ніж діти з проблемних сімей, а можливо, ті, перші, навіть дратували більше, бо порушували основну засаду життєвої філософії Германа і Ані про те, що бути щасливим у цьому містечку неможливо). Германа дратувала його дружина, якій подобалося жити тут, де вона народилася і виросла. Він розумів, що, викладаючи в католицькій школі, ніколи не зможе розлучитися, бо це означало б не лише втрату роботи, а й цілковите руйнування соціального статусу всієї сім’ї, яке відіб’ється не лише на ньому та його дружині, а й на доньках, а на таке він ніколи не наважиться. Аню дратувала необхідність викладати біологію замість свого основного фаху — германістики (біологію вона вибрала колись додатковою спеціалізацією випадково і потім постійно про це шкодувала). Дратувала не лише тому, що вона ненавиділа біологію, а ще й тому, що ці уроки від початку і без жодних перспектив на зміни перетворилися на курси садівництва та городництва, причому з виразним садистичним ухилом, бо сама Аня садівництвом і городництвом ніколи не цікавилася і не дуже на цьому зналася, зате батьки її учнів поголовно були захопленими садівниками й щоразу готували для вчительки біології каверзні запитання, відповіді на які їй доводилося ночами шукати в спеціальній літературі. Але знайти роботу в іншому місті Ані так і не вдалося, а відтоді, як у них із Германом почався роман, вона й не намагалася.
Причому роман їхній почався не тоді, у Відні, під час першого «культурного» виїзду, і навіть не під час другого чи третього, вже запланованих разом. Аня і Герман довго вагалися і сумнівалися, усвідомлюючи, що такі стосунки не лише створять їм масу проблем у цікавому до всього містечковому середовищі, а й прив’яжуть їх до ненависного містечка ще більше.
Але після Відня виїзди на різноманітні культурні атракції до більших міст вони почали практикувати доволі часто. Аня навіть поміняла машину на більшу й новішу, аби подорожі були комфортнішими. Відтоді жодна більш-менш цікава музична чи театральна імпреза не минала без їхньої присутності. Дуже швидко вони зрозуміли, що ці стосунки для них означають щось значно важливіше, ніж тимчасовий флірт, і це лише погіршувало справу.
Не знаю, чому вони вирішили розповісти все це мені, випадковій людині, яку, ймовірно, більше ніколи в житті не побачать. Мабуть, справа була саме в цій випадковості. Я мовчки слухала і розуміла, що це зовсім не те, що мені варто було б почути і занотувати для жвавенького туристичного репортажу, який чекала від мене редакція.
Вони витримали в підпіллі майже двадцять років, аж поки Герман не вийшов на пенсію. Тоді Аня звільнилась, і вони поїхали звідси геть. І ось тепер, коли збігло вже багато років, вони вперше наважилися приїхати сюди. Приїхати невідомо навіщо, з якихось мало пов’язаних із реальністю міркувань, мабуть, вони й самі не дуже усвідомлювали мету приїзду, радше це була якась напівінтуїтивна емоційна потреба, і її слід було задовольнити, не замислюючись над причинами і наслідками, просто зробити це, нарешті відпустивши від себе минуле.