Ті двадцять років життя з нинішньої перспективи видавалися дивними навіть для них самих. Можна було написати підручник, перераховуючи всі деталі, на які їм доводилося звертати увагу, щоб не видати себе. Вони жили в одному будинку, квартира, де мешкала Аня, була розташована над помешканням сім’ї Германа, але Аня ніколи не заходила до них у сусідських справах, аби не викликати навіть тіні підозри. Щоранку Аня, перш ніж вийти з дому, кілька хвилин стояла біля вікна, чекаючи, аж Герман від’їде геть на своєму автомобілі, вона уникала випадкових зустрічей у під’їзді, під час яких їх могло видати будь-що — шаріння, погляд, тремтіння в голосі. Вони намагалися не підходити до кабінетів одне одного в школі, сідали подалі під час нарад в учительській, ніколи не спілкувалися на корпоративних вечірках, їхні діти не дружили, а якщо їм випадало поїхати кудись разом із учнями, Аня брала лікарняний, щоб уникнути цього. З роками вони почали перейматися речами, які, крім них, не зауважив би ніхто, — інтонації, що уподібнювалися, як уподібнюються інтонації всіх близьких людей, характерні звороти мови, жести, навіть зачіски. Але всі конспіративні зусилля були марними, адже вони читали ті самі книги, дивилися ті самі фільми, не кажучи вже про концерти й театральні прем’єри в інших містах — єдину можливість для зустрічей. Вони законспірувалися настільки добре, що навіть для дружини Германа стало шоком, коли він наступного дня після виходу на пенсію сказав їй, що йде геть. Були здивовані і сусіди, і приятелі. І лише коли Герман прийшов підписувати папери про вихід на пенсію, директриса гімназії, п’ятдесятилітня монашка з розумним і втомленим поглядом, підняла на нього очі і спокійно сказала:
— Нарешті ви зможете пожити спокійно. Нехай вам щастить.
Вона все знала. Знала, але порушила посадову інструкцію і не звільнила ні Аню, ані його, нікому нічого не сказала і взагалі виявилася зовсім не схожою на той образ фанатичної католички, який зазвичай асоціюють із жінками при її посаді. Герман так і не зрозумів, що відчуває — вдячність, сором, розгубленість чи роздратування — через те, що хтось таки розгадав усі їхні хитромудрі комбінації.
Ми продовжили розмову вже в готелі, захопивши із собою ще пляшку вина і чемно покинувши піцерію о 20.00, як і належалося за місцевим етикетом. Дорогою Аня і Герман показали мені будинок, де вони колись жили, з якого давно виїхала й колишня дружина Германа (точніше — актуальна дружина, адже він так і не розлучився). Діти давно живуть самостійним життям. Потім вони ще довго, епізод за епізодом пригадували романтично-шпигунський фільм свого життя. Згадували, як часто попри всі конспіративні зусилля наражалися на небезпеку видати себе — наприклад, коли наводили учням ті самі приклади, однакові порівняння, схожі цитати й сентенції, хоча й читали різні дисципліни. Про те, як боялися разом вийти з готелю навіть десь у Відні чи Берліні, щоб не зустріти когось зі знайомих. Про те, як Герман вирушав поїздом до найближчого містечка, а вже там Аня зустрічала його машиною і далі вони їхали разом. Про те, як неодноразово наздоганяли автом останній поїзд, ризикуючи спізнитись або розбитися. Про все інше.
Під ранок я почувала себе так, ніби все життя прожила тут, в Інненштадті, я ненавиділа цікавих місцевих домогосподарок, які щоранку годинами пліткували по телефону, знала поіменно викладачів католицької гімназії, колишніх учнів та їхніх батьків, знала, що в колишнього священика тхнуло з рота, майже відчувала присмак особливого тутешнього сиру, за яким треба їздити до сироварні, що в горах. Я знала все це аж надто добре. З такої особистісної перспективи було б складно створити поверховий туристичний нарис.
Тож ми домовилися наступного дня поїхати разом на сироварню і до курйозно знаменитого Музею бричок, розташованого біля містечка.
Але й наступного дня мені важко було позбутися думок про цю пару. Я ходила поміж опудалами коней, ведмедів, собак, між старанно відреставрованими професійним теологом і мистецтвознавцем-аматором, засновником цього музею, бричками і манекенами в трунах поховального фаетону, поміж кілограмами сухих квітів, які були тут всюди, і, мабуть, через це тутешнє повітря здавалося таким сухим і затхлим, поміж штучними струмками, які дзюрчали по камінчиках старанно викладених альпінаріїв. Читала кумедні віршовані підписи під експонатами («вічність — лиш коротка мить, не помітиш — пролетить»).
Брички, зібрані в музеї, походили з довколишніх сіл, століття тому в них їздили місцеві поміщики та селяни, були тут дорожчі й дешевші, але жодної, що мала б справжню історичну цінність. Псевдофілософські сентенції, розвішані по всіх кутках, закликали «відпустити душу в танок», «відчути нірвану вічності», «увібрати в себе незвичайну енергетику цього місця». Хоча, ясна річ, не так просто викликати в собі бажання вбирати енергетику поховального екіпажу. Я неуважно нотувала все побачене й почуте. Мабуть, достатньо для репортажу.