Історики літератури одностайно визнають, що «Ф'ямметта» — перший зразок того жанру, якому в майбутньому судився такий блискучий розвиток, — психологічного роману. Ось що говорить акад.О. Веселовський у своєму класичному дослідженні «Боккаччо, його середовище й сучасники»: «Перед тим література епосу опрацьовувала канву зовнішніх подій з типовими характеристиками героїв, а мотиви особистого життя знаходили свій вираз у ліриці, але відкладались тут у формах, обмежених умовами рицарських відносин; людину не вичерпувано до дна, почуття аналізовано під відомими, небагатьма кутами зору, під призмою умовного платонізму; звідси вбогість психологічних ситуацій, що вражають нас своєю однобічністю...»
Ясно, що на тлі цієї літератури «Ф'ямметта» видавалась відкриттям, новим словом у розвитку літератури. Нинішньому читачеві, що звертається до повісті Боккаччо, враховуючи пізніші досягнення психологічного жанру, звичайно, повість видасться при вбогості дії надто розтягненою, а в признаннях героїні (розповідь іде від першої особи) він знайде надто багато риторики і класичної вченості. І міфологічні запозичення, і риторичний характер розповіді підказав Овідій, «Героїди» якого мали безсумнівний вплив на автора «Ф'ямметти». Проте новий жанр зробив свій перший крок: особисті людські переживання стали об'єктом аналізу, літературного відображення. Дальший розвиток психологічного жанру не був прямолінійний: сучасники Боккаччо, читаючи «Ф'ямметту», як зауважує Веселовський, «виносили звідти не стільки уроки психології, скільки зачарування риторичності й фрази, що полонила слух. Такий відбиток її («Ф'ямметти») у новелістів, що прийшли після Боккаччо... Живий струмок надовго губиться в пісках, щоб пробитися в іншому місці — в «Принцесі Клевській» пані Лафайєт».
Поступово Боккаччо вбувався в життя рідного міста, дедалі проймався його інтересами, робився помітною постаттю в Флоренції. Він був записаний до одного з міських цехів, неодноразово виконував доручення (переважно дипломатичні) уряду республіки.
Tyт доречно буде коротко спинитися на політичних поглядах письменника, тією мірою, якою вони знайшли відбиток у його творах. Звичайно, треба мати на оці, що він не був ні політичним діячем, ні політичним мислителем з виразно сформованою, стрункою системою поглядів. Його висловлювання часом не позбавлені суперечливості. Інколи можна простежити певні зміни в способі розв'язання тієї чи іншої проблеми, — приміром, у ставленні Боккаччо до влади монархічної і влади республіканської. Ось що він пише в «Амето» про своє республіканське місто: «Флоренція могутніша, ніж будь-коли. Її кордони пролягли далеко. Підкоряючи народному законові примхливу пиху грандів і сусідні міста, вона перебуває в славі, готова до ще більшого піднесення, якщо палкі заздрощі, жадоба зиску й нестримні гордощі, які в ній панують, не стануть їй у тому на заваді, — а цього можна побоюватись».
Цікаво зіставити цю апологію Флоренції (апологію, не позбавлену, як бачимо, чималих застережень) з одним уступом пізніше написаної «Ф'ямметти», де героїня говорить своєму коханцеві, що збирається, покинувши Неаполь, повернутися до Флоренції: «Адже ти кажеш сам, що в твоєму місті повно заздрих, захланних, пихатих людей, що там без ліку турботи; це все тобі не до серця. І проте ти хочеш покинути Неаполь, веселе, лагідне, розкішне, сповнене добробуту місто, яке до того ж іще перебуває під владою одного короля. Я ж знаю, що тобі це подобається».
Звичайно, не завжди й не кожне слово героя літературного твору слід приписувати авторові цього твору. Але саме тут відчувається якась особиста інтонація, відбиток передуманого й відчутого. Цілком справедливо зауважує О. Дживелегов у передмові до російського перекладу «Ф'єзоланських німф», що між несміливою хвалою «народному законові» й прославленням режиму, який підлягає «одному королю», навряд чи можна вловити велику різницю. «Боккаччо ще не зжився з республікою. Його продовжували вабити спогади про «веселий і лагідний» Неаполь. А неприхильність до Флоренції підтримували в ньому ще й інші, мабуть, причини: його все дужче й дужче полонила творчість Данте, і Дантові прокльони на адресу Флоренції в таких мінливих політичних настроях не могли не захоплювати його своїм вогнем».
У цих словах Дживелегова — вказівка на одну досить істотну рису: на книжне джерело деяких поглядів не самого лише Боккаччо, а й його сучасників, — так і республіканізм Петрарки, який часом мирно поєднувався з службою при якомусь дворі, живився джерелами з античної літератури.
Але з плином часу республіканські настрої Боккаччо поглиблювались, формулюючись у таких висловлюваннях, як, приміром, широковідомий уривок з латинського трактату «Про нещасну долю славетних людей»: «Чому я повинен тирана звати королем або князем і зберігати довір'я до нього, як до свого владаря? Ні, бо він же ворог суспільства. Проти нього я маю право боротися зброєю, змовами, шпигуванням, засідками й підступністю. Це справа свята й необхідна. Немає жертви, милішої Богові, ніж кров тиранів». До цього можна додати й «протитиранські» медитації в окремих оповідках «Декамерона» (хоча б закінчення сьомої оповідки десятого дня або слова Натана з третьої оповідки того ж дня: «Славнозвісні царі й великі королі ширили царства свої й славу свою нічим іншим, як тим, що вбивали (та й не одного, як ти хотів, а многе множество), пускали пожаром цілі краї та плюндрували міста».
Цікаво зіставити з цією «антитиранською» спрямованістю Боккаччо деякі його особисті риси: мешканець міста, в якому ще декретом 1289 року було ліквідовано кріпацтво, він відзначався загостреним почуттям особистої гідності й прагненням до незалежності. Досить звичайне для того часу становище вбогого, позбавленого засобів існування літератора — перебування при дворі якогось владаря: це хоч і ставило його в залежне становище й частенько змушувало зносити приниження, проте давало якесь дозвілля й змогу існувати. Замолоду частково зіткнувся з таким життям і Боккаччо. Не можна запевняти, що й пізніше він уникав цієї спокуси: кілька подібних спроб робив і він. Але там, де інші, невибагливіші й покірніші, ладні були поступитись, він не йшов ні на які поступки: ледве йому здавалося, що до нього ставляться без належної пошани, ледве він помічав найменший натяк на приниження, як одразу з обуренням покидав дім, куди його запрошувано. Він волів жити в убозтві (яке він, щоправда, аж надто перебільшує у своїх листах), аніж утратити незалежність. Дізнавшися про те, що його друг Петрарка прийняв пропозицію міланського тирана Вісконті й оселився при його дворі, скромний Боккаччо, що дивився на Петрарку знизу вгору, шануючи в ньому свого вчителя, вбачаючи в ньому недосяжний зразок для себе, шанобливо, а проте з великою наполегливістю й невблаганністю допитується в нього причин такого вчинку.
А проте «муніципальні зацікавлення» Боккаччо мали свої межі. Він стояв осторонь від напруженої соціальної боротьби, що точилась у Флоренції: адже тут 1343 і 1345 року відбулися раніше, ніж будь-де в Італії, виступи найманих робітників. До руху міських низів Боккаччо ставився неприхильно.
Торкнувшись питання про політичні погляди Боккаччо, хочеться продовжити ці міркування й показати світоглядні шукання письменника на ширшому тлі як складову частину ідейного руху цілої епохи, тієї епохи, що пізніше дістала назву Відродження.