Козенята не гребували нею і ссали так, як би й свою матку, і з тої хвилі де одрізняли мадонни Берітоли од старої козулі. А бідній жінці теж стало охітніше, ― хоч таку компанію знайшла вона на безлюдному острові, їла собі трави усякі, пила воду і все плакала, коли, було, згадає чоловіка, дітей і життя своє минуле; а із старшою козулею подружилася не менше, ніж із козенятами. Думала вже тут і віку довікувати.
Отак живе вона там, іздичавівши, коли се через кілька місяців пристав де острова на яких пару днів пізанський корабель, так само шукаючи захисту од бурі, недалеко того місця, де жила мадонна Берітола.
А плив на тому кораблі шляхетний пан Куррадо з роду маркізів Малеспіні разом із дружиною своєю{99}, жінкою честивою та побожною. Вони поверталися додому з прощі, яку одбули в Апулійському королівстві. Щоб нудьгу свою розвіяти, вирядився одного ранку той Куррадо з жінкою своєю та челяддю по острову погуляти; поблизу того місця, де жила мадонна Берітола, накинулися їхні пси на двох козуль, що паслися там (то були ті самі козенята, тільки підбільшали вже); зацьковані козулі вдарилися до печери, де була мадонна Берітола, а та, побачивши, в чім річ, устала, взяла в руки дрючка і відігнала хортів якраз у ту мить, коли слідком за ними прийшов туди Куррадо з дружиною.
Дивом дивувало подружжя, побачивши сю жінку, ― схудлу, засмаглу та кудлату, а мадонна Берітола зачудувалася й собі. Куррадо одігнав на її прохання собак, а далі разом із дружиною своєю уговорив її розказати, хто вона така і що тут робить. Мадонна Берітола розповіла їм усе ― якого вона роду й стану, що з нею трапилось і як вона далі думає жити. Вислухавши її повість, Куррадо заплакав із горя, бо дуже добре знав Аррігетта Капече, і почав притьмом одраювати її од того жорстокого наміру, обіцяючи одвезти її додому або взяти до себе, поки Господь пошле їй кращу долю, і шанувати її, мов рідную сестру. Та мадонна Берітола не хотіла про те й слухати, тож Куррадо лишив із нею свою дружину, щоб та нагодувала її й приодягла (бо бідна жінка вже зовсім обшарпалась), а найпаче умовила її поїхати з ними.
Зоставшися сама з мадонною Берітолою, Куррадова жінка журилася разом із нею про її недолю, а коли слуги принесли їжу та дещо з одягу, на превелику силу вговорила її попоїсти й одягтися. Потім стала її впрохувати, щоб їхала з ними, але мадонна Берітола довго одмагалась, кажучи, що зроду не вернеться туди, де її знають, та вкінці згодилась плисти до Луніджани разом із своїми козулями та їх матір'ю, що тим часом вернулась і навдивовижу Куррадовій жінці радісно лащилась до мадонни Берітола.
Коли вже стало на годині, мадонна Берітола сіла на корабель разом із Куррадом та його жінкою, взявши з собою також козулю з козенятами, через що люди, які не знали її наймення, називали її Сарною. Віяв ходовий вітер, і швидко наші мандрівники допливли до гирла Магри, висіли з корабля і рушили в свої володіння. Мадонна Берітола зосталася в Куррадової дружини за двірську даму і, завжди вбрана в удовицьку одежу, служила їй вірно, щиро і приязно, не забуваючи й своїх козуль, яких увесь час годувала й доглядала.
Пірати, що захопили біля острова Понцо суденце, на якому пливла мадонна Берітола, лишили теє суденце трохи далі, мовби його й не чіпали, а самі з усією своєю здобиччю попливли до Генуї. Коли там хазяї галери паювали між собою луп, сталося так, що мамка мадонни Берітоли та її сини припали разом з різними речами мессерові Гваспарріні д'Орія{100}, який узяв їх до свого дому рабами.
Мамка дуже смутилася тим, що втеряла свою панію та потрапила в біду разом із її дітьми, і плакала гірко-прегірко. Та бачивши, що плачем лихові не зарадиш, зміркувавши, що вона з дітьми опинилась у невольництві, яко жінка розумна та обачна, хоч і проста, передусім утихомирилась, як могла, а потім обдумала своє становище й вирішила, що дітям могла б із того вийти шкода, якби люди дозналися, чиї вони{101}. Сподівалась бідна жінка, що їхня доля ще колись переміниться, що хлопці будуть ізнов панувати, як не помруть. Тож твердо намірилась нікому не виявляти до слушного часу їхнього роду, а хто в неї, було, питав, чиї то діти, усім одрікала, що то її сини. Старшого звала вона вже не Джусфред, а Джаннотто ді Прочіда, а ймення меншого можна було й не міняти. Мамка з'ясувала Джусфредові, для чого вона його перехрестила і яке лихо могло б іскластися, якби люди дозналися, хто вони такі, а пізніше ще не раз нагадувала йому про те. Хлопець був тямущий і зазше пильнував мамчиної ради.
Отак жили-терпіли обидва хлопці не рік і не два разом із мамкою в домі мессера Гваспарріні, робили всяку чорну роботу й ходили обдерті, трохи не босі. Та ось підріс Джаннотто, вже йому шістнадцятий минало; шляхетну вдачу мавши, не таку, як рабові подобало, не хтів далі миритися з поневірянням, утік одного дня з дому мессера Гваспарріні й пішов на галери, що пливли до Олександрії. Побував він потім у багатьох країнах, та ніде йому не щастило в люди вийти.
Років через чотири чи п'ять після того, як кинув Джаннотто службу в мессера Гваспарріні і став уже гарним, рославим юнаком, дознався він якось, що отець його не загинув, як він гадав був, а живий, тільки сидить у в'язниці, куди його вкинув король Карло. Утративши всяку надію, тинявся він довгенько по світу, поки не прибився випадком до Луніджани, де став на службу до Куррада Малеспіни, якому зумів у всьому догодити. І хоч він не раз бачив свою матір, що жила при Куррадовій жінці, проте ні він її не впізнав, ні вона його, ― так дуже вони обоє змінилися, відколи бачились востаннє.
От служить собі Джаннотто у Куррада, аж тут у дім до пана вертається дочка його на ймення Спіна, вдова по мессерові Нікколові да Гріньяно{102}, хороша та вродлива, ще й до того молодесенька, тільки-тільки пішов їй сімнадцятий. Скинула вона якось оком на Джаннотта, а він на неї, та й закохалися собі навзаєм. Незабаром кохання їхнє і до щирця дійшло, хоч кілька місяців ніхто того не добачав. Почувшися безпечними, коханці почали діяти вже не так обачно, як би в справі тій годилося. Гуляючи одного дня в зеленім гаю серед густих дерев, Джаннотто й Спіна одрізнились од гурту й забігли вперед на прегарну затишну полявину, травою і цвітом рясно замаєну, та й завели там свої жарти любовнії. В розкошуванні тому і час їм не змигнувся; незчулися коханці, як зуспіла їх мати Спінина, а за нею й сам Куррадо.
Розсердився тяжко батько, побачивши сеє, і велів трьом своїм слугам, причини їм не одкривши, дочку й молодика нашого в скрипиці забити і в далекий замок одпровадити, а сам повернувся додому, гнівом і досадою палаючи. І надумав він скарати коханців ганебною смертію.
Мати молодої панії теж була непомалу обурена і вважала, що дочка за переступ свій суворої заслуговує кари, та, дорозумівшися із слів Куррадових, яку розправу він готує винуватцям, не змогла на теє пристати і почала благати розгніваного мужа, щоб погамував своє серце: де ж то видано ― стати на старості літ убивцею рідної дочки, ще й скаляти руки кров'ю слуги свого? Чи немає іншого способу гнів свій справедливий заспокоїти? Укинути їх обох до в'язниці, нехай там помучаться, гріхи свої сподіяні оплакуючи.
Такії речі і ще багато іншого говорила побожна жінка чоловікові і таки розраяла його од того заміру. Куррадо велів ув'язнити винуватців у різних місцях, наказавши держати їх у чорному тілі під пильною вартою, допоки він не розпорядиться інакше. Так і зробили. Легко собі здумати, як то їм обом жилося там у неволі, у сльозах невгавущих та в постах занадто довгих і несамохітних.
Так уже з рік бідували Джаннотто і Спіна у в'язниці, а Куррадо немовби й забув про них; тим часом король Педро Арагонський{103}, склавши угоду з мессером Джаном ді Прочіда, збурив острів Сицилію, і одняв її в короля Карла. Куррадо, як гібелін, вельми зрадів тим подіям.
Коли Джаннотто дізнався про се од свогб вартівника, він глибоко зітхнув і сказав:
― Ох, я нещасний! Уже чотирнадцять років поневіряюсь я світами, ждучи отсього дня. От і діждався, то що мені по тому, коли сиджу я в тюрмі, і хіба мертвий з неї вийду!