Як уже обутрилось добре і буря трохи вщухла, дівчина прочнулася з зомління, підвела голову і кволим голосом почала кликати свою службу, та шкода було того кликання ― поблизу нікого не було. Не чуючи обзиву і нікого не бачачи, здивувалась вельми й налякалася непомалу; тоді устала насилу й побачила, що її челядниці й супровідниці лежать усі, як одна; давай то ту, то сю гукати-термосити, та мало котра ворушилася; більшина померла чи то з тяжкої недуги морської, а чи з переляку. Ще дужче вжахнулася султанівна, побачивши себе самотньою, без ради і поради, не знаючи навіть, де вона є; заходилася знову живих розбуркувати і поти їх трясла, поки не повставали. Почувши, що й вони не відають, де чоловіки подівались, і побачивши, що корабель набрав води й застряг на мілизні, заплакала гірко Алатіель укупі з служебницями своїми.
До обід на березі й далі на острові не видко було ні душі живої, од кого вони могли б помочі собі сподіватися. Аж у саме знадобіддя проїздив тудою випадком із свого маєтку один пан, на прізвисько Перікон да Візальго{106}, і з ним кількоро прислужників верхами. Забачивши корабля, він зразу догадався, в чім річ, і велів одному слузі сходити туди не гаючись на довідки й розказати, що там і як. Слуга забрався, хоч і не без труднощів, на корабель і побачив там молоду панянку, що боязко тулилася на чардаку з кількома товаришками своїми. Уздрівши його, заплакали вони ревно й заблагали рятунку, а що він їх не розумів, як і вони його, то на мигах силкувались розказати про біду свою.
Роздивившися все як слід, слуга розповів панові, що він там бачив. Перікон зараз ж велів забрати з корабля жінок і найкоштовніші речі, які можна було взяти, і поїхав з тією здобиччю до свого замку. Тут, як покріпилися жінки їжею і спочили трохи, здогадався Перікон з багатого вбрання і з шанобливого до неї ставлення інших, що знайдена ним панна, мабуть, якогось великого коліна, і хоч вона зблідла й змарніла на виду по тих морських знегодах, здалась йому напрочудо вродливою, так що поклав він собі одружитися з нею, як виявиться, що вона незаміжня, а як не зміг би взяти її за дружину, то принаймні хоч за коханку.
Перікон був чоловік міцної статури і завзятої вдачі; побачивши, як вигарніла гостя його по кількох днях доброго догляду, жалкував він дуже, що не може з нею порозумітися й дізнатися, хто вона така; проте, красою незнайомки без міри розпалившись, лагідним і чемним поводженням її до любощів прихилити намагався, та все намарно ― вона на теє залицяння зовсім не зважала і тим ще більше хіть у ньому розорювала.
Розгледівшись Алатіель у новому місці, зміркувала із звичаїв тамтешніх, що втрапила межи християни і що їй, отже, не варто виявляти, хто вона така, хоч би вона й зуміла те вчинити; зрахувала також, що рано чи пізно доведеться їй, як не охотою, то з принуки, Періконове жадання задовольнити, і все ж таки твердо постановила проти лихої своєї недолі до краю боротися. Вона загадала служебницям (що їх тільки три всього й зосталося) нікому не виказувати, що вони за люди, хіба що в таке місце потраплять, де на рятунок певну надію матимуть, а надто наказувала їм цноту свою якнайпильніше оберігати, запевняючи, що сама вона зроду ні до кого не пригорнеться, єдино до законного мужа свого. Служебниці за той намір вельми її похваляли і обіцяли по спромозі виконувати її накази.
Перікон же розпалявся що день, то більше, жаданку свою так близько бачачи та задоволу од неї аніже не маючи. Не добившись нічого лестощами, вирішив він піднятися ще на хитрощі, приберігаючи насильство насамкінець. Прикмітивши якось, що панні дуже смакує вино (вона-бо раніше не пила його по закону віри своєї), надумав він звабити її з допомогою сього Венериного служителя; отож удавши, що байдуже йому її гордування, урядив він одного вечора багату й веселу учту, куди запросив і її, наказавши чашникові щедро трактувати її всілякими винами, докупи змішаними. Не чуючи собі од того біди, розкошувала Алатіель тим любим почастунком і начастувалася, либонь, більше, ніж то її честі подобало; забувши всі минулі злигодні і побачивши, як декотрі жінки танцювали по-майорськи, вивела вона й собі танчик по-олександрійськи.
Теє побачивши, дорозумівся Перікон, що його бажання вволиться сеї ночі, тож протягнув він бенкет допізна, гойно контентуючи гостей їством і питвом. Як же порозходились вони додому, пішов він за панною до її ліжниці; Алатіель, розвогнена спожитим трунком і забувши зовсім за честивість, без сорома роздяглася при ньому, як би й при покоївці своїй, і лягла на постелю. Перікон погасив світло і в три мига ліг коло неї; пригорнувши її палко до себе, зачав він із нею любовно жартувати, жодного опору од неї не мавши. Спізнала тут Алатіель уперше, яким то ріжком мужчини колються, а добре в тім розкуштувавшись, ніби аж каялась, що раніше Періконові на підмову не давалась, і, не дожидаючи од нього запросин до того любого жартування, часто потім сама його запрошувала, не словами, щоправда, бо мови його не знала, а кивами та моргами.
Та їхній великій обопільній утісі стала на перешкоді любов іще жорстокіша; мабуть, фортуна тим іще не вдовольнилася, що султанівну замість жони королевої рицарською коханкою учинила. Був у Перікона брат років, може, двадцяти і п'яти, гарний да гожий, мов квіт той рожевий; звали його Марато. Скинувши якось оком на Алатіель, уподобав він її велико, та і їй, судячи з усього, теж нібито полюбився, тож і гадав, що тільки остра сторожа братова заважає йому в неї щастя запобігти. І заповзяв брат на брата лиху думку, що незабаром душогубним учинком обернулася.
Під ту пору стояв у пристані коло того міста корабель, що лаштувався одплисти з усяким крамом до Кларенци[27] морейської; господарі його, два молоді генуезці, чекали тільки погідного вітру, щоб розпустити паруси; з ними ж то й домовився заздалегідь Марато, щоб на ту ніч прийняли його до себе разом із жінкою. Як уже споночіло добре, пробрався Марато потайки в дім до Перікона, що не мав на нього ніякої призри, привівши з собою кількох вірних товаришів своїх, котрих з'єднав собі для сієї справи. Перечасувавши якусь годину в своїй криївці, впустив він у будинок тих товаришів і вдерся разом з ними до покою, де спав Перікон із своєю коханкою. Сонного Перікона вбили, а дівчину, що прокинулась і гірко плакала, схопили і, смертю їй погрожуючи, зацитькали; забравши заодно деякі Періконові коштовності, подалися вони, ніким не помічені, до пристані, де Марато сів із дівчиною на корабель, одпустивши товариство додому. Дождавшися ходового вітру, мореплавці рушили в дорогу. Алатіель бідкалася вельми і давнім своїм лихом, і сією новою знегодою тяжко побивалась, та як заходився Марато тим смиком, що нам Бог дав, щиро її потішати, то швидко звикла вона до нього й зовсім забула Перікона.
Уже здавалось їй, що все йде добре, аж тут фортуна, на давніх бідах не переставши, нову напасть на неї наслала. Тим що була вона, як ми вже не раз казали, жінка вроди хорошої і звичаїв благоподобних, закохалися в неї обидва молоді генуезці так сильне, що, забувши все на світі, про те тільки дбали, щоб їй у всьому догодити і ласки в неї запобігти, остерігаючись, одначе, щоб Марато тих зальотів не помітив.
Дізнавшись один про любов другого, врадили вони потаємне між собою спільно її коханням заволодіти, нібито кохання можна ділити, мов товар який чи бариш од торгівлі. Та Марато добре пильнував коханки своєї і заважав їм той замір до скутку довести. Тож одного дня, як ішов корабель бистрим гоном, а Марато стояв собі безпечне на кормі й дивився на море, скрались вони разом до нього, схопили ззаду попід силки і кинули в воду. Корабель уплив іще добру милю, перш ніж люди помітили, що Марата не стало. Як зачула теє Алатіель і побачила, що його вже не вернути, жалібно на весь корабель голосила.