Костянтинові припало сидіти поруч неї; він безнастанно пас її очима й дивувався чимраз більше, бо зроду ще краси такої не бачив; і герцога, і всякого іншого, думалось йому, можна певно розгрішити, якщо він зради чи ще якого ганебного вчинку задля сієї кралі допустився. Отак дивився він на неї, щохвилі нові у ній приваби знаходячи, і сталося з ним те, що перше з герцогом. Вернувшися з тої гостини закоханим, не про війну вже думав, а тільки про те, як би ту красуню собі залучити, одначе пильно од усіх любов свою приховував.
Коли горів він отак любовним пломенем, наспів час у похід виступати, бо принц уже до володінь герцогових ізближався. І сам герцог, і Костянтин та інші його прибічники ― всі вирушили дружно з Афін боронити границі, щоб війська принцового далі не пустити. Кілька день пробув там Костянтин, і все йому та красуня з мислі не йшла; зміркувавши, що тепер, коли герцог не при ній, йому легше буде свого доп'ясти, прикинувся він, ніби дуже рознемігся. Герцог дозволив йому повернутись до міста, і він, передавши провід військовий Мануйлові, поїхав у Афіни до сестри. По якімось часі він знову завів із нею річ про кривду, що завдає їй муж, із тою жінкою кохаючись, і сказав, що, як тільки вона того захоче, він стане їй у великій пригоді, викравши чужинку з герцогової маєтності.
Герцогиня думала, що брат хоче зробити се з любові до неї, а не до тієї жінки, і радо на те погодилась, з тією лише умовою, щоб герцог не знав, що те вчинилося з її відома. Костянтин пристав на сю умову, і герцогиня дала йому дозвіл діяти на свою руч.
Велівши потай злагодити легенького баркасика, Костянтин казав одного вечора своїм людям підплисти на ньому до того саду й чекати, а сам узяв ще кількох прибічників і подався до красуниного палацу. Алатіель і слуги її зустріли гостя вельми приязно і на його прохання пішли з ним у сад. Там одвів він її осторонь, буцімто мав сказати їй щось важливе од імені герцога, і вийшов з нею через хвіртку (що вже один із його служебників навмисне одчинив) до моря і, подавши умовний знак своїм людям, велів схопити її на човен. А її слугам він сказав:
― Стійте тихо і ні пари з уст, бо тут вам і смерть! Не коханку в герцога хочу я вкрасти, а ганьбу сестри моєї геть ізвідсіля спровадити.
Ніхто не зосмілився йому перечити; він же сів у човен до людей своїх і красуні плачущої і велів гребцям ударити в весла. Човен не плинув, а ніби линув по хвилях, і над ранок вони були вже в Егіні[30]. Тут Костянтин вийшов на берег перепочити і втішитися бранкою, що гірко нарікала на нещасливу вроду свою; потім вони знову сіли в човен і за кілька день прибули до острова Хіосу[31], де Костянтин вирішив спинитись, бо чувся вже безпечним і од гніву цісарського, і од будь-чиїх зазіхань на вкрадену красуню. Вона ще довгенько плакала над своїм безталанням, та врешті Костянтин зумів її розважити, і вона, як то вже й передше бувало, почала знаходити втіху в тому, що посилала їй доля.
Поки те діло собі діялось, прибув якось до Смірни цар турецький Узбек{109}, що з цісарем безпереч воювався. Почувши, що Костянтин розкошує на Хіосі з дівкою-бранкою, про осторогу анітрохи не дбаючи, спорядив він кілька бойових галер і нічною добою напав зненацька на город. Багатьох там необачних турки сонних спобігли, хто ж, пробудившись, до зброї хапався, тих усіх під меч положили, на все місто пожогу пустили і, галери свої великим лупом та ясиром незліченним наладувавши, назад до Смірни вернулися. Там полон свій оглядаючи, побачив Узбек, молодий іще чоловік, вродливу жінку ― ту саму, як йому сказали, що її сплячу з ліжниці Костянтинової вхопили. Він улюбив її вельми і не гаючись узяв її за дружину, справивши гучне весілля, та й жив із нею кілька місяців у любощах та милощах.
Ще раніше того пактував цісар із Васаном{110}, царем кападокійським, щоб то їм обом спільно на Узбека з двох боків ударити, та все не міг із ним домовитись остаточно, бо Васан такого дечого допоминався, на що він не хотів пристати. Як же почув цісар про ту пригоду, що синові його сталася, то з жалю великого уволив він негайно Васанове жадання, аби тільки той швидше виступив проти Узбека, і сам теж лаштувався до походу. Про те почувши, зібрав Узбек військо своє і рушив проти царя кападокійського, перш ніж два можновладці потуги свої з'єднали, зоставивши свою красуню в Смірні на відданого повірника свого й друга. Через якийсь час сточив він бій із царем кападокійським і наложив у тій потребі головою; військо його було погромлене і врозтіч обернуте, Васан же пішов безперешкодно далі на Смірну, і всі йому по дорозі яко переможцеві підклонялися.
Повірник Узбеків Антіох, що опікувався красунею, хоч і був уже чоловік не юна, та, вродою її зваблений, закохався в неї, вірність приятелеві своєму й панові зламавши. Він знав її мову (се дуже тішило її, бо стільки вже років жила вона мов глухоніма ― ні її ніхто, ні вона нікого не розуміла) і, пристрастю своєю спонукуваний, зумів за кілька день так із нею заприязнитися, що трохи згодом, забувши за владаря свого, який десь там із ворогом бився, вони ті дружні стосунки свої в любовні обернули, під одним укривалом удвох розкошами упиваючись. Як же почули вони, що Узбека вбито, а Васан до міста близиться, все по дорозі плюндруючи, то вирішили не дожидатись його і, захопивши, скільки могли, скарбів Узбекових, подалися нишком із Смірни на Родос.
Недовго прожили вони там, бо Антіох незабаром тяжко занедужав. Під той час загостив до нього випадком один купець із Кіпру, з яким він давно знався й любився. От і надумав він, присмертним бувши, все добро своє і жінку-любку на нього лишити. На Божій дорозі стоячи, прикликав він їх обох до себе і мовив:
― Бачу я добре, що не бути мені в людях, і жаль мені сей світ покидати, бо зроду ще життя не було мені таке миле, як нині. Одне тільки мене в сій притузі втішає, що дві найдорожчі мені в світі істоти смерті моєї доглянуть ― ти, друже мій милий, і отся жінка, котру я полюбив, відколи спізнав, як свою душу. Гірко мені, правда, що по смерті моїй зостанеться вона сама на чужині без ради й поради, а ще гірше було б, якби ти сюди не нагодився: ти ж бо, я знаю, з любові до мене так про неї подбаєш, як би й про мене самого. Візьми ж, молю тебе і благаю, в разі смерті моєї добро моє і дружину мою і так чини з ними, як про упокій душі моєї за краще вважатимеш. Тебе ж, подружжя моє кохане, прошу ― не забудь мене, як я помру, щоб на тім світі міг я похвалитись, що на сім світі любить мене найчудовніша жінка, витворена будь-коли природою. Як ви мені в сих двох речах певну подасте надію, піду я звідси потішений.
Тої мови слухаючи, плакали ревно обоє ― купець той приятель і красуня Алатіель, а як доказав він, заходились його втішати, запевняючи словом честі все по його волі учинити. Небавом Антіох і справді переставився, і вони поховали його з належною шаною.
За кілька день по тому купець-кіпріот справив усі свої орудки на Родосі й лагодився плисти додому на каталонському торговельному судні, що там саме стояло, тож і спитав він красуню ― що вона гадає робити, як йому на Кіпр дорога випадає. Вона одказала йому, що коли його ласка, поїде з ним у надії, що він з любові до небіжчика її собі за рідну сестру матиме. Купець пообіцяв усе по її уподобі чинити, а щоб її у дорозі од усякої кривди й напасті краще оборонити, сказав каталонцям, що то його жінка. На кораблі дали їм невеличку комірчину в кормовій частині, і, щоб діло не розходилось зі словом, купець спав удвох із нею в тісненькому ліжку. Хоч вони, з Родосу одпливаючи, про те й гадки не мали, сталося так, що підо впливом темноти і затишку постільного (а се, бачите, неабияка сила!) забули вони про любов і дружбу до небіжчика Антіоха і, обопільним жаданням спонукувані, зачали собі вдвох жирувати да так знехочу й породичались, доки допливли до Баффи, звідки був родом той купець, а прибувши туди, зажили собі любенько вкупі.
Якось приїхав до Баффи у своїх справах один родовитий чоловік на ймення Антігон, багатий на літа, а ще більше на розум, та вбогий на достаток, бо в різних ділах на службі в короля Кіпру доля не сприяла йому. Одного дня проходив він коло того дому, де жила Алатіель (купець її під ту пору подався торгом до Вірменії), і, уздрівши красуню край вікна, став пильно до неї приглядатись, бо йому здалося, що він уже бачив її десь, а де саме ― не годен був ніяким світом пригадати. Для самої ж красуні, що довгий час була іграшкою фортуни, надійшов уже, мабуть, час порятунку, бо, глянувши на Антігона, зразу пригадала собі, що бачила його, яко чоловіка значного, на службі в отця свого в Олександрії, і ожила в її серці надія з його допомогою знову до царського стану вернутися. Скориставшись тим, що купця не було дома, вона не гаючись казала покликати перед себе Антігона. Як він увійшов до кімнати, запитала вона сором'язливо, чи він часом не Антігон з Фамагости? Той одповів, що так, і додав: