Коли прибрали зо столу, королева сказала принести інструменти, бо всі дами й кавалери вміли танцювати, а декотрі знаменито грали й співали; по її загаду Діоней взяв лютню, а Ф'ямметта віолу {23} , та й заходилися прехороше грати до танцю. Королева ж, одіславши челядь обідати, стала в коло разом з іншими панянками та двома кавалерами і повела виступцем таночок, а натанцювавшися, почали співати пісень, гарних та веселих. Так бавились вони поти, поки не здалось королеві, що пора спочивати; тоді вона одпустила всіх, і кавалери пішли до своїх покоїв, окремо од дамських, де були добрі постелі й сила квітів, як і в світлиці, а панянки теж подалися в свої кімнати, розляглися та й полягали спати.
Як видзвонили ж дзиґарі дев'яту годину, королева встала сама й веліла побудити всіх дам і кавалерів, говорячи, що довго спати вдень вадко на здоров'я. Тоді всі пішли на галявину, вкриту високою зеленою травою, куди не догрівало сонце, тільки вітер тихесенько віяв. Королева загадала всім посідати кружка на зеленій траві і сказала:
— Ви бачите, що сонце ще височенько і спека стоїть велика, тільки й чути, як сюрчать цикади в оливині; іти зараз абикуди було б вельми нерозумно. Тут нам гарно в холодочку, є шахи і дамки, і всяк може гуляти в те чи в те, до чого кому серце лежить. Та якби ви послухалися моєї ради, то, поки жарко, лучче не грати, бо комусь із грачів, як заведено, буде прикро на душі, а другому і тим, що дивляться, од того веселіше не стане; краще нам оповідати: один говорить, решта слухають, і всі задоволені. Поки ви розкажете кожне свою оповідку, сонце вже зверне на вечірній пруг, жарота спаде, і ми підемо собі гуляти, куди скортить. Коли вам до вподоби те, що я сказала (а тут я готова чинити вашу волю), то так і зробимо, як же ні, то нехай усяке робить до вечора, що кому завгодно.
І дами й кавалери пристали на оповідання.
— Раз ви погодились, ― сказала королева, ― то нехай сьогодні вільно буде всякому розповідати про що заманеться.
І, обернувшись до Панфіла, що сидів од неї правобіч, попрохала його розпочати оповідання якоюсь своєю історійкою. Почувши наказ, Панфіл, якого всі налагодилися слухати, почав, не гаючись, так.
Оповідка перша
Сер {24} Чаппеллетто возить богочестивого ченця в решеті і помирає; бувши за живоття ледачим чоловіком, по смерті присвячується і нарікається святим Чаппеллеттом
Годиться нам, любі мої дами, геть усе, що ми робимо, розпочинати чудовним і священним іменем того, хто сотворив усе суще. Отсе ж і я, як мені припало першому з-проміж нас оповідати, хочу розказати про дивні діла його, щоб, почувши про них, укріпилося непохитно наше уповання на нього, щоб хвалилося ім'я його по всі часи. Відома річ, що все на світі сьому минуще і вмируще, всіма сторонами повне горя, тривоги і муки, наражене на безконечні небезпеки, і ми, живучи в світі і приліпившися до нього, не могли б усього того пережити й витривати, якби Господь із особливої милості своєї не посилав нам на теє сили та обачності. Шкода й гадати, що ласка тая спливає на нас і пробуває в нас за якісь заслуги наші; ні, дається вона його власною благістю та ще молитвами тих, хто, як і ми, були смертними, та, чинивши у всьому за життя волю його, стали нині з ним присноблаженними. До них же ми вдаємося, як до заступників, що з досвіду знають слаботи наші, і молимо їх про нужди наші, не насмілюючись, може, возносити благання наші до вишнього судії.
Ще ж і надто спізнаємо ми його милосердя, бо буває іноді так (смертному окові несила зглибити недовідомі помисли Господні), що, введені в оману, ми такого обираємо своїм заступником перед лицем його, якого він навіки засудив; тоді він, усевидящий, зважаючи більше на щирість молящого, ніж на невідання його та окаянство заступника, вислуховує молитви, так ніби той заступник і справді був преподобним. Усе це ясно буде з оповідки, що думаю вам подати; кажу «ясно» по людському розумінню, а не по божественній управі.
Повідають люди про Мушатта Францезі {25} , що, як ізробився він із значного та багатого купця рицарем і мав на заклик папи Боніфація {26} їхати до Тоскани разом із Карлом Безземельним {27} , братом французького короля, то побачив, що справи його скрізь геть-то позаплутувані, як то частенько буває у купців, і, не мігши сам у короткім часі розплутати рахуби, вирішив доручити се діло кільком особам. Усе він уже владнав таким чином, одне тільки його непутило: де б йому знайти такого чоловіка, щоб повиправляв йому довги з деяких бургундців? А сумнівався він тому, що чув, нібито бургундці ― люди перекірливі, непевні і хибкі на слово. І ніяк він собі не міг ізгадати такого затятого чоловіка, щоб заломив він напевне тих запеклих бургундців.
Довго він отак гадав, аж насамкінець навинувся йому на думку такий собі сер Чеппарелло з Прато {28} , що часто, було, заходив до нього в Парижі. Він був маленький на зріст і вельми чепуркуватий, тож французи, не знаючи, що значить Чеппарелло, думали, що се од слова «чапель» (так по-їхньому називається вінок), а що він був собі, як я сказав, маленький, то всі його так і називали― сер Чаппеллетто; мало хто знав, що його справдешнє прізвище Чеппарелло.
А жив сей Чаппеллетто ось як: був він нотарем і, нотарюючи, уважав за великий собі сором, якби хоч один завірений ним документ (а видавав він їх небагацько) та виявився б не сфальшованим; і складав він ті акти, хто б у нього не попрохав, хоч би й даром, що інший і за великі гроші сього був би не зробив. А що вже свідчити не по правді, то се було йому за мед, чи просять, було, чи не просять; на той час у Франції велико вірили в присягу, і кривоприсяжництвом своїм вигравав він неправедно всі процеси, де од нього вимагали сказати по совісті щиру правду. Мав він велику втіху і з того, що намагався притьмом посіяти розбрат, чвари і ворожнечу межи друзями, родичами чи ще ким, і чим більше з того поставало лиха, тим йому було миліше. Як його присоглашали до душогубства чи іншого якого злочину, він радо приставав, ніколи не одмагався і залюбки, бувало, калічив або вбивав людей своїми руками. Блюзнив із Бога і святих на одчай душі за всяку абищицю, бо гнівливий був ― не сказати. До церкви зроду не ходив і глумився стидкими словами над її святощами, як над марницею, зате вчащав до корчми і вештався по інших непристойних місцях. Жінок любив так, як собака кия, зате кохався в хлопчиках, як найпослідущий мерзотник. Красти і грабувати було йому так, як побожному чоловікові милостиню давати; жерун і п'янюга був із нього такий, що часом самому вадило; махляр, картяр і костирник [4]неприторенний. Та що там довго балакати? Поганішої людини, либонь, зроду-віку на світі не було.
Становище й повага мессера Мушатта довго прикривали лихі нотареві вчинки, і не займали його ні приватні особи, ні судовики, хоч він усім їм добре надозолив. Згадавши мессер Мушатто сього Чаппеллетта (а його життя він добре знав), і подумав, що саме такого чоловіка й треба напустити на лихих бургундців. От позвав він його перед себе та й каже: