На нинішнього читача від усього цього тхне якоюсь архаїчністю, так само як і від надто докладних описів, від одноманітних повторень у вступах — перед початком і після закінчення кожного дня. Але є на цьому й печать своєрідного стилістичного зачарування.
Я намагався показати, наскільки удосконалив Боккаччо оповідку в порівнянні з своїми попередниками. З примітивно-простої, незграбної розповіді (зразок її наведено вище) попередніх, переважно анонімних, авторів він бере хіба що сюжетну схему. Художнє опрацювання цілком належить йому. В цьому розумінні його справді, не перебільшуючи, можна назвати творцем жанру новели.
Давно вже ввійшло в ужиток протиставлення «Декамерона» Дантовій «Божественній комедії», і найвидатніші історики італійської літератури — де Санктіс, Кардуччі — охоче повторюють у застосуванні до «Декамерона» формулу «людська комедія». І справді, вся різноманітність людського життя, метушня й мішанина постатей, ситуацій вражає читача «Декамерона». Здається, вперше у світовій літературі такий калейдоскоп життя перейшов перед читачем на сторінках твору. Автор намагається якось упорядкувати строкатість своїх картин, групуючи їх більш-менш за змістом: кожен день присвячений оповідкам якоїсь однієї тематики. Основний настрій «Декамерона» — сміх, невтримний, трохи навіть навмисно безтурботний (не забудьмо психологічної основи цих веселощів — це все ж таки своєрідний «бенкет у чуму», певний вихід людей за норми повсякденного поводження). Отже, тому тут стільки оповідок, де життя сприйняте в його комічному аспекті, — веселі витівки, ошуканство, дотепні відповіді, торжество хитрощів і винахідливості — все те, що окремими дрібочками було розсипане у французьких фабльо, в провансальських «новас» чи італійських новелах, все, чим живилися оповідачі та слухачі усних розповідей, — все це хлюпоче й переливається через вінця, сконденсоване в книзі Боккаччо.
Але не бракує тут і оповідок поважного, навіть трагічного змісту, причому цей поважний елемент особливо зростає наприкінці книги.
Істотно відчувається в «Декамероні» й дидактичний, повчальний момент. Всупереч легковажній безтурботності багатьох сюжетів і сам автор, і його герої моралізують, виголошують сентенції, роблять висновки. О. Веселовський, який у своїй книзі розділові про «Декамерон» дав назву «Художні та етичні завдання «Декамерона», цілком слушно підкреслює, що шукання світогляду, невпокійна атмосфера ідейних пошуків знайшла своє відображення і в «Декамероні». І то там, то тут крізь легковажну тканину життя, часом досить вільного, проступає серйозна думка, якщо не розв'язана, то принаймні поставлена поважна проблема. Досить серед інших численних прикладів обрати хоч би знамениті міркування Гізмонди з уже згаданої першої оповідки четвертого дня про те, що не високий рід, не багатство, а особисті якості людини дають право на благородство.
І от тут доречно буде спинитись на одному моменті: кілька оповідок еротичного характеру, досить відвертих, викликали обурення суворих моралістів іще за життя Боккаччо. Це від їх нападів борониться він у вступі до четвертого дня, і саме про цей епізод згадує Петрарка, пишучи своєму другові про його книгу: «Помітив я, що на тебе напали пси. Але ти нагукав на них і відбився ціпком». І в пізніші часи «Декамерон» не раз був об'єктом різноманітних переслідувань. Уже 1497 року серед стосів книжок, які палили фанатичні прихильники Савонароли, були й твори Боккаччо. Оці «вільні» та ще антидухівницькі мотиви «Декамерона» викликали підозру й неприхильність цензури в усі часи, починаючи від втручання папської курії, що в 1572 році наказала видати «Декамерон» у відповідно «очищеному» вигляді, і кінчаючи царською цензурою, що в 1891—1892 роках дозволила видати переклад Веселовського лише з великими купюрами, а повністю була надрукована дуже обмежена кількість примірників, так би мовити, «для наукових бібліотек». Та й поза цензурними втручаннями часом іще промайне серед читачів погляд на твір Боккаччо, як на «легке», легковажне, мало не порнографічне читання.
Не Боккаччо винайшов такі сюжети. Те, що є в зразках середньовічної літератури, він переповідає часом з більшою стриманістю, та й то намагається психологічно вмотивувати наявність такої тематики в «Декамероні»: пошесть викликала оцей надмірний, трохи конвульсійний вибух життєрадісності, змусила говорити (зокрема дам) таке, чого б вони не сказали й не скажуть у звичайній щоденній ситуації.
Треба ще взяти до уваги й те, що тодішні уявлення про пристойне, про межі дозволеного в розмові не зовсім збігалися з пізнішими, в тому числі й нашими уявленнями. Отже, треба сприйняти цю сторону «Декамерона» як вона є, без зайвого, найчастіше фальшивого, святенницького пуризму та вболівання, але, звичайно, й без зайвих апологій і спроб всіляко захистити й виправдати класика. Зразком тут може бути хоч би позиція академіка Веселовського, який писав: «Я намагався уникнути упередженості, дотримуючись історичного погляду, що вилучає надмірне захоплення й надмірні нарікання, а тим паче оббілювання, часто лицемірне, якого автор «Декамерона» так само не потребує, як і захисників, особливо невмілих».
А спроби і обвинуватити, і, особливо, захистити були, і часом справді недолугі. У Боккаччо вбачали то якусь «здорову еротику», яку треба конче наслідувати, протиставляючи «занепадній», то приписували йому, як винахід, «реабілітацію плоті, продиктовану життєрадісним духом Відродження», ніби ця «плоть» не досить фігурує в середньовічних творах, що були зразками для Боккаччо. А з другого боку — вульгарно-соціологічне обвинувачення, що, мовляв, «сексуальна етика «Декамерона» — це прикритий вишуканими формами світського поводження анархізм, властивий буржуазній інтелігенції в моменти ідеологічних зрушень». Ще й досі часом промайне де-небудь незграбна спроба захисту Боккаччо. Згадає, приміром, автор передмови до російського видання «Декамерона» другу оповідку третього дня про те, як конюху пощастило переспати з королевою, і розчулюється, доводить, вдаючись до високого стилю, як то конюх у Боккаччо нічим не поступається перед королем, як то він, завдяки розумові й спритності, «зумів домогтися здійснення своїх любовних цілей». Невідповідність між легковажним сюжетом і його урочистою інтерпретацією у критика справляє трохи аж комічне враження.
Кількома словами треба ще згадати численні оповідки про попів та ченців. У цих сюжетах, що ними аж рясніла середньовічна міська література, цілком справедливо вбачають як відбиток дійсного стану речей, так і вияв вільнодумства, антикатолицьких, чи навіть ширше, антицерковних настроїв. Таке ж звучання мають ці мотиви й у «Декамероні». Та антиклерикальної спрямованості «Декамерона», що поширюється й на папську курію (див. другу оповідку першого дня), не слід і перебільшувати. Боккаччо не тільки лишається на ґрунті католицизму, в нього навіть на думці не було заперечити існування інституції чернецтва. То вже інша річ, що об'єктивні наслідки «значно перевищили суб'єктивні наміри Боккаччо, — «сатира «Декамерона» у свідомості наступних поколінь набула виразної антирелігійної спрямованості» (С. Мокульський).