Єдиний художній твір, який Боккаччо написав після «Декамерона» (якщо не брати до уваги латинських еклог і кількох віршів, написаних незадовго до смерті), — це алегорія «Корбаччо, або Лабіринт кохання» (1354—1355) — надзвичайно різкий памфлет на жінок, трохи навіть несподіваний на перший погляд для автора «Декамерона». Дослідники вбачають у цьому творі автобіографічні, особисті мотиви: Боккаччо впадав за якоюсь флорентійською вдовою, на цей раз його зальоти не мали успіху, він опинився в становищі бакаляра з тієї оповідки (сьомої восьмого дня), про яку вже йшлося. Як і герой цієї оповідки, Боккаччо замислив помсту, тож памфлет був здійсненням цієї помсти. Ніби Данте на початку «Божественної комедії», Боккаччо заблукав у страшному, дикому лабіринті, в хащах, де повно хижаків. Замість Вергілія врятувати його з'являється старий величного вигляду. Це небіжчик, чоловік тієї самої вдови, він проходить муки чистилища за ганебну терпимість, з якою за життя ставився до жінчиної легковажної поведінки. Саме він і виголошує палкі обвинувачення проти жінок, обвинувачення, які змушують пригадати шосту сатиру Ювенала. І не тільки Ювенала. Середньовіччя знало велику кількість різноманітних творів такого самого спрямування.
Треба, проте, сказати, що виникнення «Корбаччо» не можна пояснити тільки згаданим епізодом у біографії Боккаччо. До цього періоду його життя належить початок певного зламу в настроях, певної кризи, яку він переживав з властивою йому гостротою й пристрастю. Сумніви, невпевненість у собі, напади хворобливого самозаперечення — все це було властиве письменникові й раніше. Тепер ці настрої посилюються. Всю свою дотеперішню літературну діяльність Боккаччо схильний розцінювати як суцільну помилку, як прямування хибним шляхом, як щось легковажне.
До цього призводили його й міркування етичного змісту, і тодішні погляди на місце окремих жанрів у літературній ієрархії. Зміст переважної більшості творів і їх мова (народна, тобто італійська замість латинської) — в очах сучасників накладало на творчість Боккаччо виразну печать літератури другого ґатунку.
Адже й Петрарка вважав, що право на вічність йому дадуть не італійські віршики, присвячені Лаурі, а поважні твори, справжні зразки «високої літератури», як-от героїчна поема «Африка». Але, дотримуючись такого погляду, афішуючи зневагу до своїх «дрібничок», Петрарка продовжував уперто працювати над ними до останніх днів життя — уклав ці вірші в збірку, замовив переписувачеві нову копію з чистими сторінками для можливих додатків, вносив виправлення й варіанти. Що ним тут керувало: чи звичайна самоповага, яка змушувала його цінувати кожне своє слово, чи, може, якийсь інстинкт, що несвідомо повставав проти поглядів епохи? Важко сказати.
Не те в Боккаччо. Увірувавши в марноту й гріховність своєї літературної творчості, він ладен був би знищити все, що досі написав, висловлюється про свої твори з перебільшеною різкістю й зневагою. Спершу він спробував перейти до «серйозної», латинської поезії, наслідком чого було шістнадцять еклог, а згодом і зовсім залишив поезію.
Біографи говорять ще про один пізніший епізод, що відіграв свою роль у «наверненні» Боккаччо, — 1361 року до нього з'явився з напучуванням якийсь чернець Джоакіно Чані. Він переконав Боккаччо, що його поетичні твори — великий гріх перед Богом. Ті сумніви й вагання, що їх переживав Боккаччо, ще підсилились після цієї проповіді. В стані крайньої розгубленості Боккаччо вирішує не тільки відмовитись від поетичної праці, а навіть продати свою бібліотеку.
Мимоволі згадується інший епізод, — історія Гоголя, який пережив щось подібне і з такими ж трагічними наслідками для своєї діяльності.
Цікава пам'ятка настроїв старого Боккаччо — лист до Майнардо Кавальканті (1374), в якому він зрікається «Декамерона» як неморального твору.
Останні роки свого життя Боккаччо присвячує виключно науковим працям, що писані латинською мовою. Найбільший з цих творів, наслідок більш як двадцятирічної роботи, — «Генеалогія богів» — величезний трактат з античної міфології. Одночасно Боккаччо працював ще над кількома меншими трактатами: збірками біографій «Про нещасну долю славетних людей», «Про знаменитих жінок», «Про назви гір, озер, річок, болот і морів» — щось на зразок географічного словника.
Свого часу ці трактати мали досить широку популярність, їх цінували, а тепер вони цікаві лише дослідникам епохи та літературознавцям, що вивчають Боккаччо, як свідчення його працьовитості та ерудиції, як показник його нахилів ученого-збирача, каталогізатора подій і фактів.
Особливе місце в спадщині Боккаччо належить його працям, присвяченим Данте. Боккаччо — один з ранніх біографів великого поета. Над біографією Данте він працював ще в 1363—1364 роках. У 1373 році в Флоренції було засновано кафедру для пояснення творчості Данте. Лектором запросили Боккаччо, який встиг прокоментувати лише частину «Божественної комедії». Лекції припинила недуга.
Помер Боккаччо 21 грудня 1375 року в Чертальдо. Свої книги він заповідав у «доживотне» володіння одному вченому ченцеві. Особливим пунктом у заповіті були відписані певному монастиреві всі мощі, які Боккаччо «збирав скрізь протягом довгого часу й з великими труднощами».
Читачів оповідки про брата Цибулю, який морочить нехитрих селян у Чертальдо, показуючи їм святі мощі, цей пункт у заповіті Боккаччо не повинен вражати несподіванкою. Про настрої Боккаччо останніх років уже була мова, як і про ступінь та характер антицерковної спрямованості «Декамерона».
Для перших біографів Боккаччо — насамперед автор учених трактатів. Одні зовсім не згадують його художніх творів італійською мовою, дехто, як, скажімо, Філіппо Віллані, його наступник у коментуванні Данте, згадує, але як? Перелічивши всі його латинські вчені праці, він додає: «Існує ще багато писань народною мовою, котрі римовані, а котрі й прозою, де через розпусність молодого віку він жартує надто відверто».
Та поступово центр уваги переміщався саме на цю зневажену частку спадщини Боккаччо, на його художні твори, зокрема на оповідки. За сторіччя, що минуло від його смерті, можна вже було знайти таку сповнену захоплення оцінку його «Декамерона» в примітках флорентійського державного діяча і поета Лоренцо Медічі до своїх віршів: «Хто читав Боккаччо, людину найученішу і найкрасномовнішу в світі, той напевно скаже, що він не має рівних не лише вигадливістю, але й словесним багатством. Хто замислиться над різноманітністю сюжетів «Декамерона», то поважних, то буденних, то низьких, які охоплюють усе, що лише здатне хвилювати людину, — любов і ненависть, страх і надію; хто зверне увагу на всі ці нечувані викрути та хитрощі, на відображення всіх можливих характерів та пристрастей, які тільки бувають на світі, той, без сумніву, дійде висновку, що жодна мова неспроможна висловити цього краще, як наша!»
Як бачимо, апологія Боккаччо одночасно є і прославленням можливостей італійської літературної мови, що все більше й більше набуває прав, витісняючи з ужитку латинську. Так поступово вимальовується образ Боккаччо як одного з великих основоположників національної італійської літератури, творців італійської літературної мови.