Отже, досліди над джерелами сюжетів «Декамерона» нагромадили величезну кількість літературних пам’яток: тут і східна література (а що східна течія помітна в «Декамероні», доводять і імення героїв чи героїнь деяких оповідок — Алібек, Алатісль і т. д.), і деякі твори античної літератури, а надто античний роман (з «Золотого осла» Апулея запозичено два сюжети — десята оповідка п’ятого і друга — сьомого дня, у кількох оповідок — схема грецького роману); тут, нарешті, й середньовічна література, в тому числі й новелістична: французькі віршовані зразки міської літератури, так звані фабльо, ну, і, звичайно, італійська новелістична продукція.
Далеко не завжди ці пошуки джерел мали характер марної ерудиції, — дослідник довів спільність або запозичення, й на тому можна заспокоїтись. Найчастіше йшлося про те, щоб установити ступінь самостійності Боккаччо в користуванні матеріалом: що саме він бере, що відкидає з поширених версій, — це могло не в одному випадкові допомогти у вивченні ідейного змісту твору Боккаччо; яка його особиста участь у художньому опрацюванні запозиченого сюжету, — адже цим встановлюється й міра його письменницького обдарування, і його роль у створенні чи, принаймні, розвитку новели. Саме таку роботу, що узагальнила різноманітні й тривалі досліди часткового характеру, й виконав італійський літературознавець Луїджі Руссо.
Одне зіставлення, принаймні коротеньке, варто зробити й у цій статті.
Матеріалом для зіставлення буде сімнадцята оповідка згаданої вже збірки «Новеліно». Ось вона:
«У одного царя народився син. І мудреці-астрологи провістили, що як не пробуде він десять років, не бачачи сонця, то осліпне. Тому цар наказав пильнувати його, а коли минуло десять років, наказав показати йому землю й небо, море, злото й срібло, і тварин, і людей; серед усього іншого наказав показати йому й вродливих жінок. Юнак спитав, хто це, а цар наказав сказати йому, що це демони. Тоді юнак сказав: «Демонів я вподобав над усе». І цар сказав: «Звідси видко, яка дивна річ жіноча врода».
Читач упізнав у щойно розказаному ту вставну новелу (так би мовити, сто першу новелу «Декамерона»), яку сам Боккаччо розповідає у вступі до четвертого дня своєї книги. «Новеліно» не найдавніша пам’ятка, де ця історія зустрічається. Нема, звичайно, в нас ніякої певності, що саме звідти її взяв Боккаччо. Але, в усякому разі, перед нами типовий зразок новели добоккаччівського часу. Відмінність між ним і тим, що ми знаходимо в Боккаччо, аж надто разюча. Розповідь у «Новеліно» дуже нескладна, трохи незграбна й кострубата з усіма отими «і сказав» та «наказав сказати». Це, власне, притча, приклад, єдина мета якого — ілюструвати твердження, вміщене наприкінці в словах царя. Це, говорячи словами Веселовського, навіть не коротенька оповідь, а схема оповіді.
Зовсім інше знаходимо в Боккаччо. Він вроджений оповідач, це чи не найсильніша риса його таланту, недарма в ранніх його творах дослідники вбачали зародок деяких оповідок «Декамерона». Він уміє добрати деталі, створити картину, пожвавити ситуацію, — це ніби його стихія.
Цікаво, що Боккаччо викинув абстрактного «одного царя», переніс дію в Італію, навіть у «наше місто». Це зроблено не тільки в цій оповідці. Літературознавці підрахували, що в 87 оповідках його книги дія відбувається в Італії, причому тут він уміщує частину запозичених сюжетів, але існує і ціла група оповідок питомого, місцевого походження, в основі яких, можливо, були й дійсні випадки, і життєві спостереження.
Невелике зіставлення показало, яка відмінність у стилістичному оформленні існує між попередньою версією і опрацюванням того самого сюжету в Боккаччо. Можна було б продовжити подібні паралелі, й тоді ми побачили б іще багато того, що слід вважати індивідуальним внеском Боккаччо: перед нами виступив би й Боккаччо-психолог, що прагне вмотивувати вчинки людей і якось позначити риси їх вдачі, тоді як цього нема в попередній традиції. Ми побачили б уміння спостерігати й знаходити побутові деталі. Дуже цікаве явище, нарешті, становить мова «Декамерона», — досить складний конгломерат кількох різних тенденцій. Одна з них — це народна стихія, жива тогочасна мова, пересипана прислів’ями, примовками, суто розмовними зворотами. В цьому напрямку, в напрямку демократизації літературної мови, Боккаччо пішов значно далі від своїх великих попередників, — ні Данте, ні Петрарка не наближалися такою мірою до розмовної мови. Щоправда, і тематика їх творів вимагала зовсім інакшого стилістичного вбрання. Видатний італійський поет і літературознавець Дж. Кардуччі у своєму нарисі «Розвиток національної літератури в Італії» говорить про три її елементи — церковний, рицарський і народний, зазначаючи, що перевага народного елемента найбільше відчутна в творчості Боккаччо. Це зауваження Кардуччі можна однаковою мірою поширити не лише на тематику та ідейне спрямування, але й на мову Боккаччо.