Микола Білкун Декамерон Самуїла Окса (Сатира та гумор)
ДЕКАМЕРОН САМУЇЛА ОКСА Сатирична повість
Прізвище його було схоже на скорочену назву якоїсь установи: Окс. Звали, його Самуїл Миронович, і він чистив на привокзальному майдані черевики.
Самуїл Миронович не був останнім серед численного й поважного племені чистильників міста Сонячноморська. Своєю щіткою, ваксою і сукнянкою він виготовляв сонячні зайчики — по одному на кожну черевико-одиницю.
Місто було південне. У місті було багато моря, багато сонця, і сировини на зайчики в Окса завжди вистачало…
Громадянин, який щойно зійшов з поїзда, певно, захотів стати власником таких зайчиків, він захотів прикрасити ними носки своїх черевиків. А може, цей громадянин захотів стати власником коробочки вакси чи шнурків, бо й цим товаром торгував Окс. Громадянин підійшов впритул, поставив свого не дуже нового й не дуже важкого чемодана на гарячий асфальт, а ногу — на дерев’яну приступку.
— Черевики бачу вперше, — сказав Окс, не дуже поспішаючи орудувати щіткою, — а з хазяїном їхнім мав честь. Привіт, Юрію Семеновичу. Здрастє, молодий чоловіче!
Самуїл Миронович! — вигукнув Юрій Семенович і глянув на Окса, як Шекспір на короля Ліра в останньому акті.— Самуїл Миронович Окс — чистильник чобіт?!
— А ви, молодий чоловіче, хотіли б мене бачити на посту начальника обехеес, еге?.. Сідайте, так буде зручніше.
— Спасибі, я насидівся.
— Ви невиправні, хоч і були в виправній колонії. Хвастощі колись погублять вас. Він сидів! Х-ха! А я думав, що вас зробили торгпредом і ви весь час закуповували фініки в республіці Гондурас на потреби місцевої промисловості! Х-ха! Він сидів! Я юначе, за свій вік просидів більше, ніж ви взагалі прожили, й ніколи цим не задавався… Х-ха, йому потрібен глянець! Слухайте, Черчик, ви можете прожити без глянцю до завтра? Підприємство закривається й відкривається завтра згідно з розкладом, затвердженим круглою печаткою міськкомунгоспу. Опечатувати двері я не буду, крадіжки із зламом не передбачається. Останнім часом крива злочинності в нашому місті пішла різко вниз, і, якщо ви приїхали надовго, тут можете стати люмпеном.
— Окс, ви ж знаєте, що я в житті не зламав жодного замка і не вкрав жодної копійки.
— Знаю! — чомусь зрадів Самуїл Миронович, замикаючи підприємство. — Мабуть, саме через це наша юстиція не знала, де вас посадити, а адміністрації колоній не переносили довгих розлук з вами. І Ви завжди були їхнім коханим сином.
— Окс, ви старий цинік, а я стомився…
— Поїдемо до мене, — запросив чистильник.
Вони довго їхали трамваєм… Окс жив на околиці міста у флігелі, який не вписувався в архітектурний ансамбль і не прикрашав вулиці.
— Його скоро знесуть, він у конфлікті з Сонячноморськом, — пообіцяв Самуїл Миронович.
Помешкання було скромне.
— І тут живе мільйонер! — театрально заломив руки Черчик.
— Колишній, — скромно поправив господар, відкриваючи банку кабачкової ікри.
— Окс, не валяйте дурня. Я не знаю, якого коника задумали ви встругнути, влаштувавшись чистильником, але я певен, що це не з доброго дива. Тут щось не так.
— Кушать подано! — сказав Окс тоном метрдотеля. — Юначе, я завжди був переконаний, що азовський бичок, не кажучи вже про чорноморського, більше, ніж ви, схильний до аналізу й синтезу і в порівнянні з вами — Сократ. Коли мільйонер стає чистильником чобіт і не втрачає гумору, треба бути трошки ідіотом, щоб не зрозуміти, що тут щось не так. їжте ікру, Черчик, вона не паюсна, але вітамінозна. Омарів сьогодні не буде. Катання на яхті теж відміняється. Юначе, мені шкода грошей, витрачених на ваше виховання у виправно-трудових колоніях, а я ніколи не жалів чужих грошей. Таких, як ви, виправляє тільки могила, але ви ще молодий, і треба щось робити. Ви мене знаєте, Черчик, я не альтруїст, проте мені шкода й вашого прокурора. Він із сльозами на очах просив дати вам п’ятнадцять, його не послухали — і, я тепер переконався, — абсолютно даремно. Черчик, ви бачили коли-небудь тротуар, вимощений миколаївськими десятками?
— Він мені сниться все життя.
— Не брешіть, Черчик, ви не перед слідчим. Ви піжон, а піжонам не сняться романтичні сни. Далі зайвої пайки ваша фантазія ніколи не залітала на своїх рахітичних крилах. А я бачив такий тротуар…
Новела про цеглу й золото
Ви знаєте, Черчик, що, коли я сів останнього разу, у мене все описали, й залишилася тільки подруга жизні в моєму порожньому домі в Голубові. Я сиджу, вона живе в домі. І раптом їй набрид Голубів. Раптом вона захотіла мати клімат. Їй захотілося чайок і гуркоту якірних ланцюгів. Жінкі завжди сохнуть за моряками, навіть коли їм вже минає п’ятдесят вісім. Що ж робить стара ідіотка, подруга днів моїх суворих? Вона продає дім у Голубові, їде в Сонячноморськ і, не читаючи плаката «Отправляясь в дальний путь, аккредитив взять не забудь!», везе всі гроші готівкою. Правда, у старої вистачило глузду сховати частину з них за пазуху, а частину — в інше місце. Але… ви мене зрозуміли, частину, й більшу, в неї крадуть. За решту вона купує цю «віллу», де ми з вами сибаритствуємо. Я сиджу. Але я вірю, що вийду, й справді виходжу. Я приїздю в Голубів. У моєму домі чужі люди. У дворі зміни. Да, маленька деталь. Перед останньою відсидкок я замурував півпуда миколаївських десяток у грубу-Я не просто замуровував. Я колупав кожну цеглину і ховав по десятці, замазуючи глиною. Я питаю: «Де груба?» — «На біса нам ваша груба? Ми собі поставили парове опалення, а вашу грубу викинули». — «Де цегла?» — «Цеглою ми вимостили доріжку від дверей до хвіртки». Ви щось подібне бачили? Тротуар завдовжки три метри й вартістю півмільйона! І хай мені після цього скажуть, що піраміду Хеопса збудовано з архітектурними надмірностями.