Выбрать главу

Новела про того, що все міг

Окс розгладив папірець з двома адресами — Хоминою домашньою й заводською і сховав у коробочку від цигарок, яка правила йому за сейф. Там зберігалися квитанції, довідки й інша документація. ПотІм він подивився поверх окулярів на Черчика і сказав:

— Я не маю честі бути знайомим з громадянином Шилом, але мені здається, що у цього джентльмена в коліні більше розуму, ніж у вас в голові.

Черчик скипів:

— Доки ви будете робити з мене ідіота?

— Прошу вибачити. Коли б я мав змогу щось робити з вас, то робив би, у всякому разі, не ідіота.

А молодого джентльмена Хому Шила поважаю тому, що він, як і я, як Осадчий і ще багато хто, давно зрозумів, що суспільству набридло з нами воловодитись. Ми зрозуміли, що суспільство стає все сердитішим і сердитішим, і дуже вчасно сказали! «Ша, ми більше не будемо. Ми будемо хороші». І що ж? Ми додержуємо свого слова. Ми віддаємо і собі звіт у тому, що суспільство може все, а ми можемо тільки те, що можемо.

А от один мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, думав, що він може все. Він міг дров’яний сарай у Хацапетівці обміняти на трикімнатну з телефоном квартиру в Києві. Міг сувій марлі продати за ціною найдорожчого англійського бостону! Міг, не сходячи з місця, роздобути карельську березу, тут-таки обміняти її на сухумські мандарини, а мандарини — на дунайського оселедця, щоб розпродати його й на виручені гроші накупити скатів для, автомашини «Волга». А потім на цих скатах заробити так, що сама «Волга» діставалась йому за дурняк.

Боже мій, чого він тільки не міг! Міг довести, що особняк, збудований з краденої цегли (скромний двоповерховий особнячок, чотириста метрів корисної площі), подарувала йому покійна тітонька, яка одержувала двадцять три карбованці пенсії на місяць. Довести, а коли треба, обвести, а коли вигідно, то ще й підвести й підкласти… Свиню, звичайно, Отакий був у мене знайомий — Аркадій Юхимович Станіольський. Він міг все. Не міг він тільки зупинитися. А суспільство могло ще більше — воно його зупинило. Але сила інерції у Аркадія Юхимовича і була така велика, що, коли молодий міліціонер його до автомобіля з подовжньою червоною смугою, Станіольський не втримався і сказав: «Синок, синок, який у тебе неважний пасок, а ти молодий і хлопець, синок, тобі женитися треба. Я можу дістати тобі класний пасок». Та мій знайомий, Аркадій Юхимович Станіольський, глибоко помилявся: він уже нічого не міг.

На цьому сьогодні поставимо крапку, Черчик. Між іншим, завтра мине останній день. І шанований мною дільничний міліціонер уже проявляє до вашої персони цілком законний інтерес.

*

…— Ні, Юрчику, з мене досить. Мені страшенно обридло тремтіти, коли до мене підходить мужчина в синій формі й кашкеті з червоним околишем.

— Але хіба ця робота для тебе, Риточко? Ти ж така женщина, така женщина…

— А чому? Робота як робота. Колись я садила і розводила квіти. І тепер теж. Колись для себе, тепер для всіх.

— Ну-у, квіти! Хіба я не знаю, що квіти були так, про людське око. За квіти ніхто не садовить…

— Досить про це. Мені обридло. Розкажи про себе. Де ти? Що ти? З ким ти? Як тобі сказати… Де ж мені бути, коли ти тут?

— Ну, не плети дурниць. Доки ти мене не зубрів, доти певне, й не згадав, що я живу на білому світі.

— Але ж ти знаєш, що я тебе завжди любив…

— Любив ти не мене. Любив, коли інші мужчини оглядались, а вів мене під руку ти. Любив, коли всі в ресторані замовкали, як ми з тобою входили! туди…

— Ресторан тут ні до чого. Я сто років не був у ресторані. І, знаєш, смішно, але зараз я не маю] змоги повести тебе навіть до студентської їдальні,

— Тоді я тебе поведу…

— Ні. Ти знаєш, Рито, що Юрій Черчик ніколи не був котом. Він ніколи не пив за рахунок інших. Навіть мужчин. А ти жінка…

— Не бійся, я не збираюся вести тебе в ресторан. Я тепер теж не така багата. Підемо он у те кафе-кондитерську. Там чудове глісе. Я, можливо, вип’ю молочного коктейлю, а тобі безпремінно візьму сто грам коньяку. Ти ж, мабуть, сто років не пив коньяку?

— Не пив. Сто років…

— Ну, то чого ж ти стоїш, як вкопаний? Ходімо. Ходімо! Там поговоримо про все, про все. І як тобі жити далі, і як бути… Добре? Ну, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи? Добре?

— Ходімо, там буде видно…

Новела про мільйонера, який став чистильником взуття

— З літератури, Черчик, відомо, що Америка (я маю на увазі США, а не Гондурас) класична країна мільйонерів. Причому особливо багато їх у минулому були моїми колегами, вони виходили з дружної сім’ї чистильників взуття. Почитавши мемуари колишніх чистильників, можна прийти до висновку, що в Америці стати мільйонером простіше, ніж у нас — членом Товариства захисту природи. Як ви мали змогу переконатися, в мене цей процес відбувався трохи інакше. Спочатку я був мільйонером, а потім став чистильником. Моїх мемуарів ніхто не прочитає, бо їх практично нема. Ви мій єдиний читач, і я дуже вам вдячний. Спасибі за увагу, як кажуть промовці, закінчуючи лекцію про дружбу, любов і товаришування.