— Та не горить хата, дядьку Архипе, придивіться добре. Це Ковтунюк у саду торішнє сміття палить, от дим і стелиться.
— Хіба? Невже не горить? А шкода, хай би загорілося, знав би тоді, як кам’яниці будувати. Не загорілася сьогодні, загориться завтра. Від цього ніхто не застрахований.
— Чого ж? Ковтунюк страховку справно платить.
— А коли згорить, йому можуть не заплатити. Можуть сказати, що сам запалив. А-ха-ха-ха! Можуть, хі-хі-хі, не заплатити. Ото сміху буде!
— Не загориться, а як, не дай бог, загориться, обов’язково заплатять.
Аж посмутнів Архип. Пішов похнюпившись. Ніби його обікрали або в борщ хтось наплював. Тільки не довго сумував Архип. Увечері біля кооперації аж захлинається:
— Чули? Петренків собака у Гуменюків всіх покусав! А-ха-ха-ха! Сказився, розумієте, з цепу зірвався і всіх пошматував. І стару, і дітей на шматки, мнясо кавалками летіло. Навряд чи й виживуть, а коли й виживуть, то обов’язково показяться. Ото сміху буде, як всі показяться! Хе-хе-хе! Як Гуменюк буде по селі бігати та гавкати! О-хо-хо-хо!
Ми — глип, а Гуменюк саме цигарки купує.
— Іване, що там у тебе сталося?
— А що сталося?
— Ну як же ж! Петренків собака зірвався…
— Та зірвався. Ну, й що? Ми його з Данилом вже впіймали і прив’язали.
— І не покусав нікого?
— Чого ж? Моє порося вкусив.
— І він не скажений?
— Хто?
— Та собака.
— Чого б то? Весна, на цепу сидіти скучно, от і зірвався.
Тут дядько Петро своє слово вкинув:
— Чого йому казитися? Хіба як Архип покусає. Або як Архипова слина на нього впаде. Ти, Архипе, як вмреш, ми тебе ховати не будемо.
— А то ж чому? — насупився Архип.
— Мазі від бліх та кліщів з тебе наробимо. Невістка казала, що тепер з гадючої отрути різні ліки роблять, а в тобі ж тієї отрути не приведи господи.
…Тепер Архип ходить і чекає, коли у дядька Петра хата займеться або коли дядько Петро ногу зломить.
Тільки ноги у дядька Петра міцні, і хата не дума є горіти. А як, не дай бог, і загориться, то Василь, той, що на «пожарці», теж не даремно свій хліб їсть, вмить загасить.
ЧАВУННИЙ ДЯДЯ
Це досить противний дядя. А найбільше він противний тому, що молодь не любить. Контакти у нього з молоддю дуже обмежені, вони легко і просто вкладаються в дві формули:
«А я в твої роки…» і «У тебе ще молоко на губах не обсохло».
До формули «А я в твої роки…» чавунний дядя вдається тоді, коли, на його думку, молодь лінується.
Власне, навіть не лінується. Попрацювавши, а! після роботи вмившись, молодь хоче потанцювати.
І ще молодь хоче поспівати. І ще молодий хлопець хоче зустріти в певному місці молоду дівчину. Від себе додамо, що молода дівчина не має абсолютно нічого проти такої зустрічі. А ще вона має нескромне бажання з такої нагоди одягнути найкраще плаття. І причесатися за останньою модою. Хлопець теж ніяк галстука не може підібрати. Підбере до сорочки, з костюмом галстук не гармонує, підбере до костюма, сорочку треба міняти.
Чавунний дядя дивиться на те все, дивиться, а тоді починає закипати:
— А я в твої роки босий, можна сказати, ходив.
— І зимою?
— А що? І зимою, круглий рік, можна сказати, ходив босий, бо не до того мені було. Не те у мене в голові було.
— А що у вас в голові було?
— Не важно. Я до того веду, що теперішня молодь не знає, почім ківш лиха. Ледащо, словом… Я у ваші роки…
— А скільки вам років?
— Ну? Га? А! Сорок з гаком, та. не в тім суті. Суть, брат, у тім, що не знає теперішня, молодь, почім ківш лиха, і взагалі… Я в твої роки спав по чотири години на добу, та й то не все.
— І нам трапляється.
— А-а-а! Трапляється, трапляється. Я знаю, як трапляється: стоїте з дівчатами до ранку, от і трапляється.
— А ви не стояли?
— Я? Я зовсім інша справа. Я в твої роки вже, за цілу дільницю відповідав. Я, можна сказати, по вісімнадцять годин на добу працював.
— Побійтеся бога! Початок вашої трудової діяльності припадає десь на середину тридцятих років. Як відомо, в той час вже давним-давно було узаконено восьмигодинний робочий день.
— Ну то й що? А може, я вісім годин по графіку, а решту на ентузіазмі. Ви ж хіба можете так?
— Ми все можемо.
— Да-а-а, одні тільки танцюльки в голові. Несерйозний народ. От я у ваші роки…