Прибігає до нас у депо хлопчина, Прокопа Заярнюка синок:
— Ой, їдьте швидше, дядько Карпо горить!
— Який дядько Карпо?
— Гнидюк, той, що за ставом хата.
Ну, Гнидюка Карпа не тільки у селі, у районі добре знають. Первої руки спекулянт і хапуга. На фермі чи у полі його тільки тоді можна побачити, як там щось погано лежить, словом, коли він сподівається, що йому поцупити щось вдасться. А так він все більше в роз’їздах: або у області чимось спекулює, або у далекі командировки їде. То, дивись, повіз у Архангельськ кислиці, то у Мурманськ цибулю. Від його хати до міліції стежка не заростає. І самогонні апарати у нього не раз забирали, і сидів він трохи, але не кається. Хата у нього хороша, під шифером, не хата — палац. І тин стратосферу черкає. Шкода, як така хата згорить. Коли Карпо остаточно сяде, хата його, ой, як знадобиться колгоспові під ясла.
Словом, летимо ми на другий кінець села на третій космічній швидкості. Приїздимо і дійсно зупиняємось перед фактом пожежі: крізь шифер на даху дим курить. А нам, як пожежникам, добре відомо, що не буває диму без вогню. Двері замкнено — видно, нікого дома нема.
Драбину приклали, кишку розмотали, мотор робить, а Гнат Кирилович на даху вже шифер розкидає, щоб туди з кишки вода пішла. Він у нас як орел — завжди попереду. І кричить:
— Давай, хлопці, давай! Дамо вогненній стихії водою по зубах!
А ми даєм, а ми даєм! Вода тільки свистить!
Коли відчиняються двері, і Карпо на порозі:
— Гвалт, що ви робите?! Ви ж мене втопите! Немає ніякої пожежі. Це так собі…
Ми отетеріли… А вода свистить, а вода свистить, а вода до Карпа на горище ллється. Гнат Кирилович без драбини з даху на землю стрибнув і до Карпа:
— Що ж ти, сукин син, голову нам морочиш! Як то нема пожежі? А дим крізь шифер пахтів…
Тоді Карпо, пом’явшись, признається:
— То, хлопці, не дим, то пара…
Кинулись ми до сіней: точно! Він, паразит, у сінях самогонку гнав, зачинившись, а пара собі піднімалась, піднімалась та через горище, через горище, поміж листами шиферу і надвір. Прокопа Заярнюка хлопчина те побачив і до нас — дим! А ми сюди…
Тут хлопці Карпа обступили, вже бити хотіли, але Гнат Кирилович не дав: ми ж при виконанні службових обов’язків. Мовляв, міліція розбереться, а ми своє діло зробили. Наказав Гнат Кирилович кишку змотувати (вода все ще лилась до Карпа на горище), драбину складати і їхати у депо.
Тільки-но ми у депо приїхали, знову прибігає Прокопа Заярнюка хлопчина і кричить:
— Ой, ідіть швидше, бо дядька Карпа завалило!
— Якого дядька Карпа?
— Та того ж, що ви тушили!
— Чим завалило?
— Хатою…
Тьху на твою голову! їдемо… Дійсно, завалило. Правда, хата стоїть цілісінька, тільки стелю всю наче хто ножем акуратно обрізав. Вся впала. І десь там під цими уламками сволоків і глиною мусив бути труп Карпа…
Відкопали… І не труп. Якось так вийшло (повезло Карпові), що відкопали ми його цілісінького.
Тільки гуля здоровенна на лобі і росте на очах: то була як цибуля, а то стала як горщик з ряжанкою.
Стоїть Карпо і про гулю забув, бідкається:
— Ой хлопці, хлопці, що ви наробили! Хто ж вас просив тушити мене?
А ми самі не розуміємо, як це воно трапилося. Коли Гнат Кирилович колупнув раз, колупнув вдруге, що це воно блищить між глиною? Не то сніг, не то лід. Колупнули ще, понюхали, попробували на язик… Сіль! Матінко моя! А там же ж хура і солі!
— Скільки ж ти її наховав на горищі? — питаємо.
— Та не так вже й щоб багато, тонни дві було. А вона ж воду бере на себе, як скажена. Така вага, така вага, яка то стеля витримає…
— Нащо ж тобі стільки солі було?
— Хіба я знав… Так… думав на всяк випадок, на чорний день…
— Ну то маєш, дурню, чорний день, — і затим поїхали у депо.
Така у нас роботка. І спробуй тут двадцять чотири години на одному боці, а двадцять чотири на другому.
НЕ СПРАВЖНІЙ
Дід-мороз сидів під ялинкою і з апетитом мурижив пончики.
Борода його звисала на шию, шапка лежала біля ніг, а неголена щелепа рухалась сюди й туди, як щітка полотера. Маленькі очі, колючі і злі, дивилися в простір, щоб нічого не бачити.
Петя несміливо трішечки-трішечки відхилив двері і зазирнув до залу. Зазирнув і заціпенів від здивування. Сяюча вогнями ялинка не захопила його, він навіть не звернув на неї уваги.
Ні! Він побачив таке, що навряд коли бачив звичайний смертний. Здається, простіше було побачити коня, який читає газету, або кицьку, яка шиє на машинці…
Дід-мороз їв пончики! Живий дід-мороз! І забувши про всі перестороги, забувши про маму, за руку якої він тільки що несміливо тримався, забувши про сердиту тітку, яка поки що нікого не пускала в зал, Петя ширше відчинив двері і, мов зачарований, рушив уперед. Він зупинився тільки тоді, коли до діда-мороза залишалося яких-небудь два кроки. Він зупинився, ніби спіткнувшись об той колючий, неприємний погляд.