— Ну, чого тобі? — буркнув дід-мороз, добуваючи з кулька новий пончик.
— Так… Діду-морозе…
— Ну, чого тобі? Йди геть! До початку ще довго. Ходять тут. Хто тебе пустив?
— Я сам. Діду-морозе…
— Ну, чого, чого… Діду-морозе, діду-морозе… Вештаються… Поїсти не дадуть…
— Діду-морозе, а ви справжній?
— Справжній, справжній. Іди ти під три чорти…
— Петрику, Петрику, де ти? — залунав за спиною у Петі дзвінкий шепіт. Це, чомусь шепочучи, бігла навшпиньках по блискучому паркету мама.
— Петрику, хто ж тобі дозволив? Свято ще не почалось…
Не озираючись, Петрик звично знайшов її руку, а другою ткнув у бік діда-мороза.
— Мамо! Ось дід-мороз, він їсть пончики…
— Пробачте, — сказала мама, притискуючи руку до грудей і тягнучи Петрика. І раптом сказала голосно:
— Льончик?
І простягнула руку… Незрозуміло було, чи подає вона її дідові-морозові, чи відштовхує його. Але дід-мороз звівся на ноги, підтягнув бороду і, змахнувши з кожуха крихти, мляво потис мамині пальці.
— Здрастуй. Син?
— Син. Петрику, біжи в фойє, біжи до дітей. Ще не починається…
Петрик, все ще не розуміючи нічого, ковзаючись на кожному кроці, поплівся у фойє.
Марія Василівна і дід-мороз — Льончик — залишилися у великому пустому залі, біля сяючої ялинки самі. І відразу обоє відчули, що зустріч ця ні до чого і говорити, власне, ні про що.
— Ти як? Працюєш?
— Працюю. От дідом-морозом…
— Театр покинув?
— Покинув. Колектив там, скажу тобі… А тут що? Хвилин двадцять погалалакаю — і десятка в кишені. Сьгодні цє вже шостий дебют… і ще чотири таких до вечора. Халтур’янц, одним словом…
— Що?
— Халтура, кажу. Ет, обридло все до бісової мами. А ти як?
— Та нічого.
— Зайшла б коли-небудь з чоловіком. З дружиною вас познайомив би…
— Ми знайомі.
Борода діда-мороза з’їхала набік. Це треба було розцінити як посмішку.
— Ну ні, з Раєю ви ще не знайомі.
— Нова?
Дід-мороз розвів руками:
— Таке життя…
В цю мить — ніби десь відкрились шлюзи — в залу ринув дзвінкий водоспад. Це з усіх дверей бігли діти…
— Ну, пробач… Я, бачиш, на робочому місці…
— Бувай! — Марія Василівна руки не подала, а якось, надламано махнула нею. Ніби дід-мороз від’їздив на поїзді, а вона проводжала його назавжди.
Іскристий, дзвінкий потік розлучив їх…
Сидячи у фойє, дожидаючи Петрика, Марія Василівна пригадала все по порядку.
Колись вона сиділа з цим Льончиком на одній парті… Шкільні роки… В нього тоді по черзі закохувалися всі дівчатка. Він був не такий, як всі. Він був загадковий. Він не клеїв паперових планерів і не ганяв футбола, не вимінював марок і ніколи не розбив жодної шибки. Вона теж закохалася в нього… Трішки-трішки… Минуло з того часу більше десяти років, зараз про це не соромно згадувати. І разом з тим соромно. Трішечки-трішечки. У восьмому класі він їй здавався схожим на Печорина, в дев’ятому — на Чайльд Гарольда. А в десятому… А в десятому вона якось відразу зрозуміла, що все це не справжнє. І що коли він не такий, як всі, то це ще не значить, що він кращий за всіх, хоча він і був переконаний у протилежному. Життя з усіма його радощами і невдачами здавалось йому схожим на коробку асорті: яку цукерку пригледів — ту й вибирай. Яка, на твою думку, солодша. Він і роботу так вибирав, як цукерку. Але як невиправному ласунові здається, що він вибрав не таку солодку цукерку, як його сусід, Льончику завжди здавалося, що в його товаришів професії кращі. Він десь вчився і не довчався… Кудись вербувався і не доїздив до місця. Легко міняв захоплення новою роботою і жінок.
Все було якось несерйозно і не по-справжньому. Чомусь опинився в театрі… Чомусь, чомусь… Марія Василівна вже не дивувалася, чому він покидав стару роботу, її дивувало, чому він брався за нову.
Тепер цей… халтур’янц. І слово таке… Можна бути ким завгодно. Можна бути і дідом-морозом.
Хіба справа в цьому? Але не треба сердитись на всіх людей за те, що ти дід-мороз.
І Марії Василівні все відразу стало ясним і зрозумілим. Йому хочеться триста шістдесят п’ять днів на рік брати щось від людей. Хочеться йому всіх людей навколо себе поробити такими дідами-морозами, щоб вони йому давали подарунки всі триста шістдесят п’ять днів. День у день. Йому дуже хочеться…