Повів нас Кость до чергового «жмурика» в село Карапутинці. «Жмуриком» була бабуся, теща одного тракториста. І тракторист хотів її з музикою поховати. Кажуть, хороша дуже була теща, показова. А трактористова жінка вперлася: з попом! Мама, мовляв, віруюча була. Тракторист кричить, що він атеїст, а жінка на своєму стоїть.
Прибули ми у двір до тракториста, а майже слідом за нами піп прибіг. І ви не дивіться, що той піп миршавенький був, накинувся він на нашого Костя, як кібець на курку. Накинувся, почав трусити його, як грушу, і примовляти зовсім не божественні слова:
— Ах ти, паразит такий! Та хіба ж ти не знаєш, що я раніше прийшов? Ти хочеш конкуренцію розводити?..
А Кость його хвать за петельки:
— Ну, ну, розводь тут мені опіум для народу! Заявляю офіціально, що бога нема!
І тут, як на біду, у малого Сашка зірвався барабан з паска, покотився, підкотився ззаду до попа — дуц! Злетів піп з копит. Що тут піднялося! Вибіг з хати хазяїн та й до Костя:
— Я вам, як чесним, гроші заплатив, а ви хуліганите?
— Які гроші? — кинулись ми.
— А такі гроші, мальовані! Двадцять п’ять карбованців, як льоду, віддав я вашому капельмейстерові. А ви не музиканти, а хулігани!
Тут нам відразу все ясно стало — от вони, дебюти! От чому Кость на «громадських оркестром керував! От чому ми тільки похоронний марш та польку-кокетку вивчили.
Василь Копанчук не стерпів та Костя флейтою по голові, а піп тим часом Сашка лупцює. Хоч піп і миршавий, а жилавий, і бачимо ми, що Сашкові непереливки. Ледве розтягли ми їх. Сашко сльози по очах розмазує і кричить:
— Дебют, дебют! Тепер я знаю, де б’ють і за що б'ють! Дурнів і в церкві б’ють!
І ну Костя барабанною палицею по спині молотити.
…Міліція нас розвела і до себе повела.
А що потім було, і згадувати не хочеться. Підвела Андрія Пилиповича заощадливість там, де не треба.
Словом, я завтра на курси капельмейстерів їду, а Кость Гринів ще в міліції сидить…
ПРОКАТНИЙ ЕНТУЗІАСТ
Він навіть не зайшов, а якось пропхався в нашу установу.
Поява його була несподіваною, бо такого громадянина за півкілометра від залізниці рідко коли й побачиш.
Громадянинові можна було дати і дев’ятнадцять, і сорок п’ять років. Бувають такі обтічні обличчя, на яких час не залишає ніяких слідів. Громадянин ступив крок вперед і, кашлянувши в рукав, бадьоро промовив:
— Вам ентузіаст потрібен?
Ну, хто, коли і де відмовлявся від ентузіастів? Він добре знає, що ентузіасти потрібні скрізь, усім і завжди. Гість, видно, і не чекав іншої відповіді.
— Угу. Значить, так. Мої умови. Зараз ви мене берете на роботу. Платите за місяць зарплату… Ні. краще за два місяці. Потім ви мене преміюєте місячним окладом… Можна, звичайно, і двомісячним, і але це вже на вашій совісті. Після цього я одержую! характеристику, підйомні і… будь ласка! Я в ваших руках, поїду, куди накажете, і буду проявляти ентузіазм!
— Е-е-е… Це добре, коли є ентузіазм, але яка у вас спеціальність, пробачте?
— Як це — яка? Я ж вам ясно сказав, я — е-нту-з-і-а-ст! Зрозуміло? Ну, кажіть толком, потрібен я вам чи ні? Мене і в іншому місці візьмуть. Професія у мене рідкісна… Ходова…
По наших очах він побачив, що ми знову ні дідька лисого не второпали, і його аж зло взяло.
— Теж мені інтелігенція! (Більшого презирства в це слово годі було вкласти!) Самі ж, мабуть, не поїдете ні на село, ні на цілину, ні на комсомольські будови чи ще куди-небудь. У вас ентузіазму не вистачить, кишка тонка. От і мушу за вас їздити. Дайте мені карту, от дайте мені карту, і я ткну пальцем, заплющивши очі, а, розплющивши, скажу вам, що точно був у цьому місці. І не тільки скажу, але й документи покажу. Алтай — давай! Волгоград — будь ласка! Крайня Північ — скільки завгодно. Тепер на село можу замість першого-ліпшого з вас. І майте на увазі, ще не було випадку, щоб я підвів організацію, яка мене з ентузіазмом провела…
Ми мовчали, приголомшені його «ентузіазмом».
— Ну, то як? Не хочете за два місяці зарплату платити? Ну, бог з вами. Давайте за один. Я не який-небудь ділок. Я більше заради справи.
Йому сказали, що тільки вчора двоє наших товаришів за власним бажанням поїхали на село, а його ми зараз із тріском спустимо вниз. Він навіть не образився. Обличчя його відразу ж набрало діловитого вигляду;
— Диваки! Морочили голову стільки часу. Могли б мені відразу сказати, що у вас свої ентузіасти є, А я б за цей час іншу контору підшукав…
Ми порадили йому пошукати вчорашнього дня, але він пішов із посмішкою на обличчі. Так посміхаються тільки дуже самовпевнені люди…