І тут Гені на виручку прийшов Додік Складайвітер.
— Старик, — сказав Додік, — наплюй на все і хиляй у художній інститут.
— Був, — похмуро відповів Гена, — не приймають.
— А-а, ти слухай, що я тобі кажу. Студентом тебе, ясноє дєло, не приймуть, бо у тебе, ясноє дєло, таланту нема. Ти хиляй у натурщики. Не професія, я тобі скажу, а малина. Ти собі стоїш і в стелю попльовуєш, а тебе малюють і ще ж тобі і гроші платять.
— Справа навіть не в грошах, — зітхнув Гена, — папа мене не зобижає, от коли б довідку вони мені дали, що я у них працюю, щоб мене ці дружинники не мучили…
— Ясноє дєло, дадуть, — заспокоїв його Додік, — як раз плюнутию
…Гені колосально повезло. Його прийняв сам декан художнього інституту, сухорлявий меткий старичок, з живими, допитливими очима.
— Так, так, — тарабанив декан пальцями по столу, — в натурщики, значить? Так, так, святому мистецтву хочете послужити? Похвально, похвально. Так, так, а що ви взагалі, молодий чоловіче, вмієте робити?
— Бачите, я… — почав Гена, але старий вже його не слухав.
— Роздягайтеся! — тоном наказу буркнув він.
— Як?
— Скидайте сорочку.
І от вже Гена стоїть перед деканом без сорочки і без майки, притримуючи руками штани. Ну, зовсім як на прийомі у лікаря. Декан мовчки барабанить пальцями, кривиться, наче його примусили ковтнути ложку гірчиці, і раптом вибухає:
— Слухайте, молодий чоловіче, а ви не подумали, кого з вас можна писати? Сталевара, рибалку, тракториста чи, може, космонавта? Стисніть пальці в кулак, зігніть руку в лікті, так! А тепер подивіться на свої мускули. Подивіться і скажіть мені, що це таке? Це руки мужчини чи це торочки від бабусиного фартуха? Скільки вам років?
— Двадцять четвертий… — промимрив Гена.
— Двадцять четвертий! — вдарився об поли декан. — Ручусь, що за цих майже чверть століття в своїй правиці ви не тримали жодного предмета, важчого за ложку. Бо коли б це було навпаки, ви б мали хоч сякі-такі натяки на біцепси. А торс! Юначе, у вас класичний торс нероби, але ніхто з художників ніколи не захоплювався таким сюжетом.
Гена зробив останню спробу:
— Скажіть, хіба ви пишете тільки людей фізичної праці? А інтелектуальність?..
Декан пошукав на Гениному обличчі сліди інтелектуальності, затримався поглядом на лобику, що на два пальці возвишався над бровами, і не сказав нічого.
З його погляду Гена зрозумів, що про кар’єру натурщика треба забути.
Доведеться, мабуть, знову шукати. Бодай довідку з місця роботи, бо можуть бути великі неприємності.
ПРИМІТИВ
У мене є знайомий. Він дуже розумний. І я йому навіть заздрю. Про що б я не говорив, у мене все воно якось дуже прісно виходить. Навіть тоді, коли я свої думки віршами викладати починаю і різними епітетами-метафорами розквітчую. А йому досить одне-однісіньке слова сказати — і всі на нього увагу звертають.
Стоїмо ми на художній виставці. Мені картина дуже сподобалась, і я вголос своє захоплення висловлюю:
— Ви подивіться, як тонко художник передав всі відтінки вечірнього неба! А ця берізка! Мені здається, що її листочки пахнуть!
Мій знайомий глянув спідлоба і кинув через губу, наче плюнув:
— Примітив!
І всі на нього увагу звернули, а дехто навіть з повагою подивився. Видать, у людини неабияка ерудиція, коли вона тільки глянула на картину і отак безапеляційно перекреслила її. І головне, не посперечаєшся, заперечувати не станеш! Які тут можуть бути розмови?
Примітив — крапка!
Або сидимо у гостях, про новий роман сперечаємось.
Один каже, що образ Марисі йому сподобався. Це, мовляв, авторська удача, знахідка, можна сказати. Інший каже, що образ Василя не зовсім вдалий, занадто залітературив його автор, я хвалю мову твору. Кажу, що дуже хороша, народна мова у романі. А мій знайомий недбало кинув через губу:
— Примітив!
І все. І суперечка наша зашкварчала і згасла. Якось навіть ніяково стало. Виходить, що ми наче оті маленькі дурники сиділи і переливали з пустого в порожнє, а роман взагалі доброго слова не вартий, і одне, що про нього можна сказати, це — примітив.
Так завжди. Про що б не зайшла мова, мій знайомий завжди на висоті, і всі чомусь до його думки прислухаються, хоча думка та завдовжки із заячий хвостик. А мені не везе…
…Сидимо у цирку. Акробат під самісіньким куполом, розгойдується, під ним ніякої сітки, у мене серце завмирає, я за сусідове коліно хапаюся, ніби сам боюся впасти, а знайомий мій сигарету розминає, антракту дожидаючись, і недбало кидає через губу: