— Примітив!
На стадіоні сидимо. Тільки що Базилевич мало не з середини поля увіпхнув такого голяку, що стадіон ахнув, завмер і аж тоді заревів, а мій знайомий струшує з сигарети попіл на лисину якомусь дяді і кидає недбало через губу:
— Примітив!
Виходимо з кіно. Кінофільм всіх за душу взяв. Після такого фільму сам себе поважати починаєш і за людей приємно — на що вони здатні. У мене і душі музики грають, і я несміливо так кажу йому:
— Правда ж, здорово?
А він плечима знизав, недокурка на тротуар кинув і плюнув:
— Примітив!
Ну що ти йому скажеш? Я відразу ж всю свою неповноцінність відчув і у своїх власних художніх смаках засумнівався. Справді, йду, радію, як дурне теля, а чогось головного, якогось істотного недоліка не розглядів, а той непомітний недолік вибухнув, і від цього фільму одне-однісіньке слово «примітив» зосталося.
Ні-і, не буду я таким обмеженим! Не буду отак необдумано, запально свої незрілі, примітивні смаки виказувати. Перш ніж рота розкрию, сім разів подумаю. Тільки чомусь не виходить у мене так. Коли мені щось подобається, я відразу про це кажу, не подобається — теж не мовчу. І можу навіть посперечатися, коли зі мною хтось не згоден. Тільки з ним, з моїм розумним знайомим, мені важко. Він мене на місці вбиває:
— Примітив! — І у мене тільки зуби клацнуть.
Оце зібрався я купити моторолера нової моделі.
Дуже він мені подобається, і всі, з ким я на радився, мені в один голос кажуть:
— Бери, не пожалієш!
Тільки він, мій знайомий, зміряв мене з ніг до голови, зітхнув і кинув через губу:
— Примітив!
Я так і не зрозумів, хто ж зрештою примітив: я чи моторолер.
А оце вчора він у мене в гостях був. Жінка такого пирога спекла, що у мене і сьогодні слина у роті закипає, як про той пиріг згадаю. Пригощаємо його, припрошуємо. Він пирога їсть, як за себе кидає. А жінці приємно, що так активно її, кулінарним здібностям належне віддається.
Кожній жінці було б приємно. І вона не витримала і мала необережність запитати;
— Ну як вам мій витвір подобається? А ви накладайте, накладайте ще!
Він подивився на неї каламутними від ситості очима, сито відригнув і сказав:
— Примітив!
Не скажу, щоб жінці моїй таке слово було приємно чути, але я собі подумав: що, коли він не розумний, а зовсім навпаки? Що, коли у нього у мозкові одна-єдина звивина і на тій єдиній звивині, як на магнітофонній стрічці, одне-єдине слово «примітив» записано? Що, коли він просто дурень і ніколи розумним не був? Геометрично правильний дурень, з якого боку на нього не подивись. Може ж таке бути?
КОТЛЕТИ І ЕРУДИЦІЯ
Саня Ковальчук хлопець розумний і дуже начитаний. У нього власна бібліотека велика. Здебільшого передплатні видання. В шафі вони вже не вміщуються, так тато Сані полички зробив. І Саня на тих поличках найулюбленіші книжки тримає, щоб завжди під рукою були. Мама пил з них кожного дня стирає, так що, можна сказати, Санина бібліотека в зразковому порядку.
Багато хорошого й цікавого в тій бібліотеці. Розумні, добрі люди книжки написали і ніби найдорожчим своїм, найщирішим, найкращим з Санею поділилися. Любить Саня біля отих книжкових полиць з ким-небудь з товаришів своїх побалакати, трішки, звичайно, бібліотекою похвастатись, але в основному щось цікаве розповісти.
Оце й сьогодні у Сані гість, хлопець з їхнього ж таки 9-Б, Гриша Завгородній.
Гриша Завгородній мовчазний, він більше слухати любить, А Саня, Саня — як професор:
— Ти, Грицько, мабуть, і не знаєш теорії Гельмгольца. В школі ми ще цього не проходили та й навряд чи будемо проходити, програмою це не передбачено. Але коли б визнати теорію Гельмгольца, то вийшло б, що двадцять мільйонів років тому наше Сонце було більше, ніж вся сонячна система.
Не будемо розглядати де питання з астрономічного боку, розглянемо його з фізичного, і ти погодишся, що це абсолютне безглуздя…
Гриша вже розкрив було рота, щоб погодитися, що ця теорія Гельмгольца була абсолютністьким безглуздям з усіх боків, як до кімнати зазирнула Санина бабуся Ксенія Петрівна. Вигляд у неї був дуже винуватий.
— Санечко… — сказала вона, не наважуючись продовжувати далі, бо побачила, як її начитаний онук насупив брови.
— Ну, чого тобі? — буркнув Саня, перегортаючи книжку і всім своїм виглядом показуючи, що бабусина присутність тут абсолютно недоречна. Бабусина освіта, звичайно, не дозволяла їй піддати нищівній критиці хибну теорію Гельмгольца.