— Санечко, я хотіла тебе попросити…
— Потім, — відрубав Саня і всією своєю позою дав бабусі зрозуміти, що аудієнція закінчена. Але чи то бабуся не відразу зрозуміла, що аудієнція закінчена, чи справа у неї була дуже нагальна, бо вона зважилася викласти своє прохання до кінця:
— Розумієш, Санечко, мама з татком скоро на обід прийдуть, а в мене котлети ще не той…
— Хіба я директор кулінарного магазину? — саркастично запитав Саня.
— Ні, ні, — замахала руками бабуся, — який з тебе директор. Я це до того, що м’ясорубка чогось не загвинчується. Чи пальці в мене вже не ті, чи, може, з гвинтиком що…
Треба було бачити, як знизав плечима Саня, яка гримаса благородного обурення з’явилася на його обличчі, але треба було також побачити, як здивувався Саня, коли Гриша мовчки встав і вийшов за бабусею в кухню.
Повернувся він рівно через дві хвилини і, винувато посміхаючись, сказав:
— Самі тобі дрібниці. У старенької вже сила не та, та й гвинт, по правді сказати…
Саня знову знизав плечима, і знову та ж самісінька гримаса благородного обурення оселилася у нього на обличчі, цього разу вже надовго.
— Ну що ж… Коли якийсь іржавий гвинт цікавить тебе більше, ніж теорія Гельмгольца, я не смію заважати. Практика, так би мовити, політехнізація… Ха-ха-ха! — і Саня засміявся гамлетівським сміхом.
А Гриша зовсім знітився і замахав руками:
— Ні-ні! Що ти, що ти, Саню! Ти так цікаво розповідаєш!
І, знаючи, як підлеститися до Сані, провів обережно пальцем по золотавих обкладинках книжок:
— А це в тебе що?
Розрахунок був точним і безпомилковим. Саня враз став простим і доступним, як професор після екзаменів.
— Це? — перепитав він з гордістю. — Це? Весь Вальтер Скотт! Які романи він писав, які благородні образи виводив в тих романах! Ти читав що-небудь Вальтера Скотта?
— «Айвенго» читав і «Роб-Роя» теж читав…
— Мало ти читав. А ти знаєш, що Вальтера Скотта називали «шотландським чарівником»? Він і про Марію Стюарт писав. Трагічна доля цієї благородної жінки страшенно зворушила Вальтера Скотта, і він, часом навіть поступаючись історичною правдою, створював надзвичайно хвилюючі ситуації. Та що там говорити! Які чудесні жіночі образи створював Вальтер Скотт!
І, як завжди в таких випадках трапляється, відчинилися двері, і бабуся Ксенія Петрівна знову зазирнула до кімнати:
— Ви вже мене, синочки, вибачайте, але ти, Грицьку, так прикрутив машинку, що хоч плачне можу відгвинтити, а мені ще ж локшину місити, стіл потрібний…
— Ні, це чорт зна що таке! Чого тобі треба? Тут що — гарантійна майстерня по ремонту м’ясорубок? — Але цього разу в тоні Саниному не було ні гумору, ні сарказму. Обурення, обурення і ще раз обурення бриніло в його голосі.
Ксенія Петрівна щось бурмотіла про котлети, намагалася виправдатися, але яким жалюгідним було її виправдування перед бурею Саниних звинувачень! Саня кипів, Саня був прекрасний в своєму благородному гніві, і хто зна, чим би це все скінчилося, коли б Гриша тихесенько, навшпиньках не-вийшов на кухню і не відгвинтив м’ясорубку. А потім він так самісінько тихенько повернувся і тихесенько сказав Ксенії Петрівні:
— Готово…
А Сані сказав:
— Ну, я піду. Спасибі тобі, ти дуже цікаво розповідаєш. Мені ще в одне місце треба. Я зайду іншим разом. До побачення, бабусю!
І він пішов…
Саня провів його аж на сходи, бо Саня був не тільки начитаним і розумним, але й чемним хлопцем.
А потім Саня зайшов на кухню. Котлети вже шкварчали на сковорідці…
— Сходила б ти вниз, — сказав Саня бабусі,— та глянула в поштову скриньку, чи немає свіжої пошти. Вже й журнали мусять бути…
Котлети ж згорять, — жалібно сказала бабуся.
— Чи не думаєш ти, що я готуюся стати шеф-поваром і буду наглядати за котлетами? — високо звівши брови, запитав Саня.
Ні, бабуся так не думала. Вона просто сказала, що досмажить котлети, а потім піде за поштою.
Саня повернувся в кімнату, ліг на тахту і розгорнув томик улюбленого поета. Він вмів планувати свій час, і жодна хвилина в нього не пропадала.
У ЛІСІ, ЛІСІ ТЕМНОМУ…
Саме тоді, як мама готує салатик, а гості в сотий раз розглядають фото у сімейному альбомі, тато каже:
— А от Вова зараз вам віршика розкаже!
І всі відразу ж зображають на своїх обличчях неабияку увагу і неабияке нетерпіння. Ніби це зараз не Вова віршика розказуватиме, а Тарапунька із Штепселем виступлять.
Але Вова, хоч йому лише чотири роки, прекрасно бачить, що гостям немає ніякого діла ні до самого Вови, ні до його віршиків. Гостей більше цікавить, коли нарешті мама впорається із салатиком. Коли б Вова знав розумне слово «доповідач», він зрозумів би, що гості дивляться на нього, як на доповідача, якого, хочеш того чи не хочеш, треба слухати. Треба слухати аж доти, доки не оголосять, що після доповіді почнеться художня частина. Гості чекають «художньої частини». Вова ще не знає багатьох розумних слів. Вові тільки ж чотири роки, і Вові зовсім не хочеться виступати зараз з «доповіддю» перед гостями, але Вова мусить. Так сказав тато… А тато, ще до того може й у куток поставити, тата треба слухатись. І Вова починає:
У лісі, лісі темному, Де ходить хитрий лис, Росла собі ялиночка І зайчик з нею ріс.