Суддя свиснув, гра почалась. В перерві я зустрівся з тренером команди «Ураган», заслуженим тренером Гордієм Павловичем Офсайтоком. «Які перспективи у вашої команди в цьому сезоні?» — запитав я його. І Гордій Павлович мені люб’язно відповів: «Якщо «Вимпел» виграє у «Альбатроса» з рахунком 6:1, а «Альбатрос» зведе внічию зустріч з «Паровиком», який в свою чергу мусить програти «Маховику», тоді наша команда займе гідне місце в турнірній таблиці».
А поки що повернемось на поле. Зараз ви бачите, як Іван Петров сильним, гарматним ударом послав м’яч на південні трибуни.
Скільки ж залишилось до кінця зустрічі? Сорок сім секунд?! Суддя дивиться на секундомір… Піднімає вгору руки… Лунає фінальний свисток…
Отже, ця цікава зустріч закінчилась з рахунком 4: 2 на користь…
Пробачте, зараз ви бачите на своїх екранах, як капітани команд обмінюються рукостисканням. Команди покидають поле.
На все добре, товариші!
Передача була організована Центральною студією телебачення та редакцією спортивних вістей. Вів репортаж Микола Білкун.
ТРАВНЕВОГО ВЕЧОРА…
Коли поспішаєш, обов’язково щось трапляється. Так сталося й зі мною. Я поспішав на побачення, і раптом задзвонив телефон… Різко, пронизливо, як у диспетчерській пожежної команди. Це дзвонив мій племінник Андрій, йому шість років, і мене, свого рідного дядька, він використовує як Велику Радянську Енциклопедію або спеціальний довідник. Тільки позавчора ми виясняли з ним питання, хто сильніший: акула чи крокодил, і ось йому знову потрібна консультація.
— Дядю Юро! — дзвенить у трубці його голос.
— Ну, чого тобі? Говори швидше, мені ніколи.
— Я швидко. Дядю Юро! А яка ракета сильніша: та, що довга і тонка, чи та, що куца і товста?
— Гм… Як тобі сказати? Є міжконтинентальні, а є ближньої дії…
— Дядю Юро, а я планету бачив!
— Ти був у планетарії? Ну, добре, добре, мені ніколи…
— Ні, я не був у планетарії. Ми з татком були на демонстрації. Спочатку стомилися, у нас боліли ноги, а потім татко посадив мене на плечі, і було дуже добре все видно, і у нас уже більше не боліли ноги…
— Ну, добре, добре. Передай привіт таткові.
— А татка нема. Він з мамою пішов у гості до дядька Кузьми, А бабуся дивиться по телевізору дітям до шістнадцяти, а мені не можна… А мені скучно… Дядю Юро, а салют сьогодні буде?
— Буде, буде. Ну, будь здоров! Мені ніколи, дитино, поспішаю.
Я вже хочу покласти трубку, але це не так легко зробити, коли Андрієві скучно і він хоче поговорити;
— Дядю Юро, а планету несли хлопці в різних формах. Були і в українській, і в негрській, і в кавказькій…
І хоч як я поспішав, але це повідомлення мене зацікавило.
— В яких формах? Що ти там, Андрійку, фантазуєш?
— І зовсім не фантазую. Ну, в таких формах. Та хіба ви не знаєте? Ну, українська — то це так: штани широкі сині, і чоботи червоні, і сорочки вишиті, а негрська — це як негри ходять, такі халати з широкими рукавами і смугасті, а кавказькі — то це шапки волохаті, як у тьоті Ели, і на пальті патрони з обох боків, і ще різні форми… І кубинські, і і російські…
— А-а-а! Це хлопці були в національних костюмах.
— У костюмах були ми з татком. Татко сьогодні новий костюм одягнув і я. А хлопці планету несли. У формах різних. А планета — це як глобус, тільки як м’яч великий. Я думав, що м’яч, а татко сказав, що то планета… А ще перед тим ішли солдати… У-у-у, дядю Юро! Якби ви бачили. Раз-два, раз-два. І машини їхали. І музика грала.
Музикантів було, мабуть, з тисячу. Дядю Юро, дядю Юро, а може бути тисяча музикантів?
— Може, може…
— А барабанів було! То барабанів була тисяча, а музикантів було десять тисяч, а може, й двадцять. А труби були які! Ех, коли б ви бачили, які були труби.
— Андрюшо, я дуже поспішаю, ніколи мені…
— Але ж ви не бачили, які були труби. От коли б ви побачили. Були такі, що навіть більші за мамину пральну машину. Мамина пральна машина вся в тій трубі заховається. Тільки труби жовті, а пральна машина біла. Дядю Юро, а з чого роблять ті труби!
— Андрюшо, я тобі іншим разом розповім. Я запізнююсь…
— А правда, їх роблять із золота? А Петько не вірить. Я кажу з золота, а він не вірить. А ще голубів несли. Великих таких, білих. Дівчата несли. Вони теж були у формах. А живі голуби теж летіли. їх хлопці випустили. І вони полетіли, полетіли… А один сів на ракету. Сів і сидить. І зовсім не боїться. Дядю Юро, дядю Юро!
— Андрюшо, Андрюшо, іншим разом. Я дуже поспішаю.