…Коли вони від’їхали від того місця добру милю, Санчо Панса сказав:
— Ось що я вам скажу, сеньйор: не завадило б нам заховатися в якій-небудь церкві. Коли нагряне Святе братство і знайдуть того, нас з вами обов’язково схоплять. А поки ми вийдемо на свободу, у нас, слово честі, очі на лоба вилізуть.
Помовч, — сказав Дон-Кіхот. — Де ти бачив або читав, щоб мандрівного рицаря притягали до суду за кровопролиття, та ще й за таке кровопролиття?
Якийсь час вони їхали мовчки. Тишу порушив сам Дон-Кіхот:
— А втім, може, ти й маєш рацію, Санчо. Хіба вони, теперішні правителі Іспанії, мають хоч найменшу уяву про те, що таке рицарство, совість, честь? Колись я воював з вітряками… А зараз я б з такою насолодою проткнув би оцей герб злого духа! — І Дон-Кіхот вказав своїм списом на велетенську рекламу «Вева Соса-Соlа»[3], що іржаво-оранжевою плямою виділялася на фоні соковитої зелені фігових садів.
Санчо Панса тільки головою похитав:
— Оливкову олію, сеньйор, бони вже нас відівчили їсти. Вся Іспанія їсть їхню соєву олію, а наша оливкова олія пливе за океан. Тепер вони хочуть відівчити нас пити добрий каталонський сидр. Недарма зараз вся Іспанія сумно жартує, що скоро вони чавитимуть для нас вино із своєї сої. Ні-і, що б там не говорили, а я б не відмовився зараз від доброго кусня манчезького сиру і добрячого кухля каталонського сидру.
— Потерпи, потерпи, Санчо…
— Що робити, сеньйор, коли терпець вривається…
— Де ж взяти зараз сиру, вина, коли наступила ніч. Дивись, над Іспанією ніч…
І справді, поки вони їхали і розмовляли, на землю впала ніч. Але так пустинно і дико було кругом, що вони їхали і їхали вперед.
— Пам’ятаєте, сеньйор, ви обіцяли подарувати мені острів.
— Ти хочеш сказати, що я не дотримав свого слова, Санчо?
— Ні, я не до того веду. Я хочу сказати, що немає зараз на іспанській землі жодного острівця, де іспанець був би господарем. Ви бачили, сеньйор, сьогодні, коли ми їхали повз оливковий гайок… Там… там стояли чужі солдати. А за гаєм, просто в небо, стирчали їхні велетенські списи. Вони кололи іспанське небо.
— Я бачив, Санчо. Недовго їм колоти іспанське небо. Прийде час, почекаймо до ранку. Прийде час… І мій старий меч на що-небудь згодиться. Недарма вони так бояться сеньйора Сервантеса, недарма вони хочуть нас з тобою вигнати з Іспанії. Але прийде час, і не один острівець — вся Іспанія буде твоєю. Ти віриш мені, Санчо?
— Я вірю вам, сеньйор…
ГОЛОВИ Б ВАМ ПОЗНІМАТИ…
«У Голлівуді знято фільм «Тарас Бульба», в якому спотворено образ Тараса»
(З газет)
«… Відшукався слід Тарасів…»
М. В. Гоголь «Тарас Бульба», розділ XII
І Голлівуд звик до того, що всім він все може показати, і в Голлівуді нікого нічим не здивуєш. Приходили сюди генії і саме через це виходили звідси старцями, приходили сюди розмальовані бездушні ляльки і ставали тут мільйонерами. Скільки мов, скільки народів, скільки костюмів, скільки вдач, скільки доль, скільки… доларів для того, хто зуміє поцупити, фортуну за хвіст.
До воріт Голлівуду плазують прохачі. Вони сподіваються, що по той бік воріт хлюпочеться ціле море доларів, а їм… їм хоч би ноги вмочити.
А цей прийшов не просити… І хоч нічим і ніколи не здивуєш і не злякаєш Голлівуд, а тут сторожі його і розгубилися і відчули, як щось крижане прошмигнуло за сорочки їхні. Якісь крижані їжачки прошмигнули і почали колоти голочками своїми.
Той, що пройшов, був зросту високого і кремезний, і якийсь такий, що сила у нього хлюпала хвилями через вінця. В шапці баранячій він був і в жупані малиновому, і в шароварах широких, як море, і шабля в нього була при боці, і пістолі за поясом, а вуса його сиві до пояса звисали.
— Здорові були!
— Гуд дей! — відповіли голлівудівці.
— Мені б пана Юла Бріннера…
— Немає…
— Ну, тоді пана Гарольда Гехта.
— Немає…
— Ну, то, може, хоч пан Джордж Лі Томпсон є?
— І їх немає.
— А де ж їх носить?
— Вони в аргентінських пампасах знімають фільм «Тарас Бульба».
— Брешете!
— Щоб нам до кінця днів наших цента не побачити.
— Та не те брешете. Знаю, що знімають. Знімали, вірніше. Тепер зняли. Голови б їм познімали моєю козацькою шаблею за такі зйомки.
— Містер… е-е-е…
— Та не екайте. Бульба. Мене звуть Тарас Бульба.
— М-м-м. Ви трохи не такий…
— Це я не такий? Чи той, що мене грав, трохи не такий? Ану, постороніться.
І Тарас могутнім плечем так двинув, що плюгавці, котрі біля воріт голлівудівських стояли, порозліталися, як горобці.